Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

у VII ст. Максим Сповідник, була перекладена з грецької мови наприкінці XI ст. Вона складалася з 71 розділу, що містили понад 2,5 тис. висловів. Це були цитати з Біблії, з творів християнських мислителів та античних філософів - Піфагор, Демокріт, Платон, Арістотель, Епікур та ін. Збірка мала широкий світоглядний діапазон, про що свідчать назви розділів: “Про мудрість”, “Про правду”, “Про любомудрість і вчення”, “Про красу”, “Про розуміння себе” тощо. У збірці переважали світські елементи, релігійні ж лише надавали їм певний окрас.

Переклади вводили нові філософські терміни у слов’янську мову. Йшлося зокрема про душу й тіло як про дві субстанції, людина ж вважалась чимось третім, а не просто додаванням однієї субстанції до іншої. У “Ізборнику” 1073 року дається уявлення про істотне (суттєве) і випадкове, рід і вид, кількість і якість. У “Ізборнику” 1076 р. є вже й статті слов’янського походження. Тексти філософського змісту мають місце в “Повісті временних літ” літописця Нестора (розділ “Промова філософа”), а також у “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона. Іларіон вважав, що у світовій історії на шляху прогресу вирізняються дві епохи - епоха “Старого Заповіту”, тобто “Закону”, коли у відносинах між людьми панує рабство, сліпа покора, розмежування народів, оскільки Закон писаний тільки для обраного народу, і епоха “Нового Заповіту”, коли утверджується свобода, істина, рівність усіх народів, отже “Благодать”. У тексті відчувається переконання Іларіона, що залучення Русі до християнства і знаменує настання епохи Благодаті.

Із відомих у ті часи проповідників і філософів можна назвати митрополита Никифора (помер у 1121 р.), єпископа Кирила Туровського (1130-після 1182), митрополита Климента Смолятича (помер у 1154 р.).

Митрополит Никифор у “Посланні” Володимиру Мономаху, порушує проблему співвідношення душі й тіла, нематеріального й матеріального. Їх поєднує розум, він володар душі і “цар” почуттів. Душа людини, що на відміну від природної плоті створена “вздухновенною благодаттю”, управляє тілом, “наче князь державою”.

Ще у молоді роки, а саме у 1162 році Кирило був призначений єпископом у місті Турові. У філософії він приділяв особливу увагу питанням пізнання. Оскільки у положеннях віри міститься божественна таємниця, то слід при її пізнанні спиратися на розум. Розум виявляється в людині як результат розгляду речей за участю “людських уд (почуттів)” і здатен розвиватися за допомогою “книжкового навчання”, яке є “скарбницею вічного життя”. Пізнання за допомогою віри, почуттів і книжок - шлях удосконалення особи. Становлення особи - річ складна, воно пов’язане з боротьбою двох начал - добра і зла, за якими стоять Бог і диявол. Головним критерієм виховання особи Кирило вважає правдивість: “Егда начнет в правде пребывати человек, то приемлет старейшинство над ним божественная сила», тобто його бере під свій захист ангел. На моральне вдосконалення людини великий вплив має природа. З допомогою алегорій і поетичних метафор Кирило порівнює духовне відновлення людини з весняним просинанням довкілля. У “Поученні в новий тиждень після паски” він красу природи відносить не лише до сфери почуттів, а й до розуму, здатному осягнути божественну істину як красу духовну. Весна для нього - символ віри і доброчесності, зима - символ невіри та гріха.

Іпатіївський літопис повідомляє про Климента Смолятича таке: “І бисть книжник і філософ, якоже в Руськой землі не бяшеть”, а Никонівський літопис додає: “І много писанія написав предадє”. З літературного спадку цього мислителя збереглося лише “Посланіє пресвітеру Фомі”, у якому він відповідав своєму опонентові на звинувачення у марнославному прагненні вважати себе за філософа: “Говоришь мне: “Философию излагаешь”, - и это совсем несправедливо ты пишешь, будто оставив Священное писание, излагал я Гомера, и Аристотеля, и Платона, которые средь греческих столпов славнейшими были; если же и писал, то не тебе, а князю, да и то не часто”[197].

У “Посланні” Климент Смолятич викладає свої погляди стосовно двох шляхів пізнання: “богобачення”, доступне тільки святим (прості смертні пізнають істину Бога шляхом “розумного” тлумачення божественних заповідей) і дослідження світу речей, що є виявленням премудрості Бога, його створінням. “Размышляй, милый, - завершує Климент своє Послання, - размышлять надлежит и знать, как все существует, и управляется, и совершенствуется силой Божьей, ибо все, как сказано, что пожелал он, все создал на небесах, и на земле, и в море, во всех безднах, и прочее”[198].

Що стосується другого періоду, то він позначився втратою попереднього культурного орієнтиру (загибель Візантійської імперії у середині XV ст.) і включенням значної території України до складу Польщі, що спричинило експансію католицизму і водночас збільшило вплив західноєвропейської культури і філософії. Ідеї Ренесансу та Реформації засвоювались в Україні як безпосередньо, так і виїздами молоді на Захід на навчання. Особливо в цей час відбувався синтез ідей Платона і Арістотеля. Поширювався і неоплатонізм, чому сприяло давнє знайомство українського читача з творами Діонісія Ареопагіта та з ідеологією ісихазму[199]. Здійснюються переклади західних логічних творів, творів арабо-ідейських авторів. Яскравими представниками раннього етапу другого періоду були Юрій Котермак-Дрогобич (1450-1594), який навчався у Краківському та Болонському університетах, став доктором філософії, викладав там і певного часу був ректором університету у Болоньї; Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), котрий навчався у ряді західних університетів, а після 17 років перебування за кордоном повернувся на батьківщину і якого на Заході називали “Рутенський Демосфен” та “сучасний Цицерон”.

З кінця XVI ст. і у першій половині XVII ст. в Україні з’явились письменники-полемісти, які присвятили свою творчість боротьбі за незалежність краю та за релігійну самостійність українського народу. Це такі, як Герасим і Мелетій Смотрицькі, Стефан Зизаній, Христофор Філарет. Однак найбільш яскравим їх представником був Іван Вишенський (1550-1620). Виступаючи активно проти католицизму й унії, він обґрунтовує цю позицію загальнофілософським тлумаченням проблеми Бога, світу і людини. Бог - надприродне, нематеріальне начало, вища воля й творча