Читати книгу - "Діти Мардука"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Де ти? — почувся сестрин голос.
— Удома.
— У тебе там хоч є що їсти?
— Не хвилюйся.
— Той чоловік тебе розшукав?
На мить я розгубився, не второпавши про кого йдеться. Та раптом у пам’яті виникло понівечене авто, тіло гладкої людини геть усе в бинтах, під яким панцирне ліжко перетворилося на гамак.
— Я його сам знайшов, — мовив, тамуючи нотки злостивостів голосі.
— Не забудь полити квіти у сусідів. Бувай.
Я куняв на березі геть вимащений у грязь і пригрітий полуденним сонцем. Раптом у тигипкання чайок і віддалене гудіння шосе увірвався звук мобільника. Дзвонив Різниченко.
— Я телефоную, щоб подякувати за словник синонімів. Тут є слова, які навіть мені не траплялися… Ага, бачив же хлопця, ну, журналіста, з яким ти зустрічався. Може, тебе зацікавить: «непомнящий», про якого ви балакали, знову з’явився. Прийшов у той самий пансіонат, на автопілоті, як каже журналіст. Схоже, дорога до пансіонату — єдине, що він пам’ятає.
— Коли те сталося?
— Сьогодні вранці.
«Хтось прочинив собачу буду і собака опинився на вулиці, — майнула думка. — Гицелів же і тих, хто над ними, наразі немає серед живих. Крім одного…»
… Журналіст, здавалося, зрадів, почувши мій голос і запитання про курортника.
— Він нічого не пам’ятає, — відказав. — Це чистий аркуш паперу, на якому з часу нашої зустрічі не з’явилося жодного рядка. Єдине, що він має, це куций запас найуживаніших слів. Але він нагодований і при ньому гаманець з немалою сумою грошей. Адміністрація пансіонату вранці, щойно він з’явився, потелефонувала у Вінницю до родичів і зараз вони — в електричці на шляху до Одеси. Цей чоловік, якщо до нього не повернеться пам’ять, почне життя з самого початку.
— Під час вашого спілкування ви не завважували чогось подібного до дискомфорту?
— Що ви маєте на увазі?
— Ну, вас ніщо не пригнічувало?
— Та ні… Крім одного — я не міг з нього нічого витягти.
— А як з ним зустрітися?
— Пізно. Родичі вже, мабуть, прибули по нього.
… З Костею ми не бачилися два дні. Він не озивався, я також не наважувався його турбувати. Але інформацію про «непомнящого» Лікар мусив знати. Я потелефонував з другої картки мобільного телефону.
— Не можу зараз говорити, — почулось у відповідь. — Тут у хворого перелом ключиці і йому накладають гіпс. Якщо маєш змогу — приїдь. Номер маршрутки ти знаєш.
Я з’явився в лікарні близько п’ятої. Той самий вахтер, що й минулого разу, побачивши мене, показав на турникет. Отже, його попередили. Костя у халаті й шапочці заповнював за столом якусь картку. Обличчя мав зосереджене. Не відриваючись від письма, кивнув на стілець. Довго не озивався, а тоді окинув мене довгим поглядом. Завжди ясні сірі очі тепер були в червоних судинах. Сховавши карточку в шухляду, він озвався:
— У цього гандона, виявляється, був до всього ще й перелом ключиці.
— Отямився?
— Періодично приходить до пам’яті, але одразу ж провалюється в кому.
— Чи не твоя присутність причина тому?
— Навряд. Просто його потовкло, далі нікуди.
— Хтось біля нього є?
— Ти не повіриш — жодна людина не з’явилася. Ну, ніхто: ні родичі, ні співробітники, ні коханки. Ніби він іноземний турист… Щоправда, головлікар сказав, буцімто телефонували з адміністрації. Але це було ще першого дня. Га? Як тобі?
— Крім нього, у твоє відділення нікого більше не клали?
— Ні.
— Як ти почуваєшся?
— Та щось ніби на силі здав.
— Костю, він тебе вампірить.
— А й справді… Як я не допетрав? Так а що робити?
— Намагайся поменше біля нього бувати.
— Щойно гіпс наклали. Як не будеш при тому. Шийні хребці поламані. Гигнеться ж, хай йому біс.
— Авжеж, а ти рватимеш на собі волосся з горя, — зауважив я.
— Слухай, ну ти ж і єхидний. Хтось мені колись нагадував про клятву Гіппократа. Так оце той випадок. — Костя підвівся і показав на вішалку, де висіли халати. — Одягни, зайдемо до того, бо мені на душі неспокійно.
— Ми ще й до палати не дійшли, як у мені щось заворушилося — чорне й колюче.
— Костю, зайди сам, а я постою тут біля вікна.
— Старичок, неповага. Він тобою он як цікавився… — Лікар витяг з кишені мобілку і, натиснувши на ній якісь клавіші, поклав у нагрудну кишеню. — Це я виставив режим диктофону. Щораз так роблю, коли заходжу у цю палату.
Чоловік лежав з розплющеними очима. Але це були очі мерця — жодного поруху, жодної іскринки. Немовби то матові скельця. Тільки очі, губи та ніс не були забинтовані чи в гіпсі. Клапоть волосся, що стирчав з-під бинта, свідчив, що чоловік рудий.
«У-у, кабан! — просичав звір у мені. — Це ж треба так розкохатися! Сітка мало підлоги не торкається».
Тим часом Лікар підійшов до хворого і закрив йому очі. Так роблять з мерцями.
— Він усе одно не бачить, — пояснив. — А якщо й бачить, то інформація від зорових пігментів не потрапляє в мозок.
Я хотів запитати, звідки йому це відомо, як почув голос мого звіра:
«Не бачить очима. Але бачить астральним зором. До того ж він когось очікує».
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти Мардука», після закриття браузера.