Читати книгу - "Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики), Мария Михайловна Романовская"

Спав Алкад недовго. Якийсь різкий поштовх раптом розбудив його. Подорож кінчалась. Жовті парасолі задушливо пахучих рослин злякано металися під колесами. Вже було недалеко й висохле озеро, він впізнавав. знайомі місця, де він ішов кілька годин тому. «А що з Ніною? — знов тривога стиснула серце. Одним-одна, хвора, без води і без їжі! А може, якийсь автомобіль знайшов її, і білий папірець на кущику саксаулу його заспокоїть?

— Ти прокинувся, синку? — спитав дід, і бараняча папаха схилилась над Алкадом. — Не турбуйся, швидко доїдемо, мчить тепер машинний кінь швидко, як афганець. Колись саме тут я поспішав туди, де гинули вершники. А спотикається добрий кінь у пустелі — ой, спотикається!.. — дід помовчав трохи, наче щось пригадуючи, — Знаєш, серце… Я тоді вів на допомогу сміливого. Він ішов рятувати товаришів, яких оточив у западині лихий ватажок басмачів — Бактар-бай…

І дід почав розповідати Алкадові знайому вже зворушливу історію минулих днів. Коли купку червоноармійців, що їхали до Красноводська, оточила в западині банда басмачів, кілька днів відважно тримались бійці. Нарешті, на третю добу вночі, один прорвався і поранений прийшов до їхнього аулу просити допомоги.

– І прийшов поранений до нас, жовтий, як пісок, — згадував дід. — На обличчі криваві плями. Шкутильгає. А став говорити… Спокійними словами говорив, а запалив усіх! Всі зібралися з ним іти на допомогу. Взяли, що в кого було — зброю, ножі, все… Лихом кривавим у серці сидів нам проклятий басмач Бактар! Худобу забирав, людей різав. Аул, де тепер Зелене селище, на попіл знищив. Там і мого брата замордував. Особливо лютий був його генерал — білий офіцер, кажуть. Той живцем у пісок червоних солдатів закопував! І сказали ми тому гордому, що прийшов до нас як вождь: — Гей, веди нас, Гордій-тюре[8] куди хочеш — з піском заляжемо… хвилями оточимо, тихше за смерч підкрадемось і з-за спин нападемо…

— Гордій-тюре? — перепитав Алкад, що не раз чув це оповідання. — А який був він з лиця?

— Чоловік смуглявий, на праву ногу припадає. Казав, з дитинства це в нього…

— Саме так, — сам собі буркнув Алкад. — Ну, а далі?

— Ну, і пішли ми походом на бандитів, перед горбами коней покинули, з вірною людиною у видолинку заховали. А самі пішли, полізли, як лізуть варани, нечутні та меткі. Потім, налетівши бурею, винищили басмачів. Тільки той білий катюга з кількома зник, та з того часу ніколи про нього в нас і не чули…

— А ті, що в западині., вони були живі? — запитав Алкад.

— Двоє, — сказав, наморщивши брови, Джулдуз. — Один з кулеметом, цілий загін не міг його взяти. Другий — красунь, в груди був поранений. Третій — хлопчик білявий, молоденький, може, як ти, — мертвий лежав на білому блискучому дні, коня свого обнявши. Як зараз його бачу…

— А знаєш, діду, — раптом сказав Алкад. — Може, той, що приходив до вас по допомогу, був наш інженер Гордій?

— Як? — скрикнув Джулдуз. — Це ваш капітан електричного корабля? А я ще думав: де я бачив це обличчя? Як міг я забути? — Дід Джулдуз вказав рукою: на Обрії стирчало чахле дерево саксаулу, за ним обривалося темне провалля висохлого озера.

Вони врізались у пахучий оазис трав, там, де Алкад збирав Ніні моркву, Хлопець зблід: ніяких ознак літачка не було видно — він зник…

Не слухаючи запитань діда, шофера, Алкад вистрибнув з автомобіля й побіг на те місце, де залишив Ніну. Ось тут справді були сліди від шасі літачка! Видно, що його тягли кудись. А тут, де зім'яті схилилися м'які ковилі, певно, лежала Ніна. Де ж вона? Алкад побіг до потворного деревця саксаулу, де могла бути записка. Ніде нічого.

Вкрай збентежений, Алкад метушився по берегу висохлого озера. Слід літачка привів до сліду машини. Машина була нова, на надбалонах. «Жучка» забрали на машину. А Ніну? Записки нема! Значить, може вона…

йому здавило горло, він схилився на пісок і завмер.

— Що, немає, серце? — запитав Джулдуз.

Він навіть не знайшов що відповісти дідові — тяжко було вимовити це прокляте слово: нема! Відвернувшись, пройшовся понад берегом озера. Тут він набрів на свіжий слід людських ніг, що вів у западину.

Глибоке дно блищало білими породами, як велика тарілка. З усіх боків нависли обвалені, завітрілі береги. Покрутились і загубились сліди. Треба показати дідові!.. Алкад оглянувся: Джулдуз теж спускався в западину, розглядаючи її береги.

Вогкість, мов у льоху, охопила Алкада. Так, певно, тут було болото чи, може, ще збереглася весняна вода?

Раптом просто перед собою побачив він у землі розколину. Він не бачив цього раніше, коли був тут з Ніною. Певно, стався повий обвал. Вологістю дихало звідти. Що там таке?.. Колодязь?

Алкад переліз через обвалену купу породи і, нахилившись, зайшов у розколину. Вона розширювалась, переходячи в підземний хід. Алкад намацав у кишені електричний ліхтарик, світло побігло в темряву ходу… Раптова, хоч і нелогічна думка, що Ніна, ховаючись від спеки, могла зайти в цей підземний захисток, погнала його вперед.

Розколина ширшала дедалі більше, перетворювалась у великий тунель з химерним склепінням. Велике каміння, подібне до рукастих постатей, підпирало стелю. Блищали, мов вирізьблені, кристали гіпсу, нависаючи химерним орнаментом.

Як зачарований, Алкад ішов усе далі й далі. Стало холодно. Навіть не вірилось, що зверху, на висоті якихось тридцяти метрів, палило гаряче сонце. Тунель усе ширшав, круто спускався вниз і раптом блиснув перед очима Алкада світлим дзеркалом води.

Величезне підземне озеро! Алкад завмер на місці, вкрай здивований своїм відкриттям. Під землею в пустелі було водосховище, сюди тели прозорі струмки з гірських південних плато і, може, там десь з'єднувалися з водами великої річки.

Алкад підійшов до води, нахилився і