Читати книгу - "Книга Балтиморів"

церемонію одруження. Сол склав іспити на адвоката в штаті Меріленд. Коли Аніта стала лікарем-терапевтом у шпиталі Джона Гопкінса, вони перебралися до Балтимора. Сол спеціалізувався на комерційному праві й незабаром став успішним адвокатом. Одночасно він вкладав гроші в різні підприємства, й це давало дуже добрий зиск.

Разом вони були щасливі. Щотижня ходили в кіно, в неділю ледачкували. Коли в Аніти був вихідний, вона заходила до його контори і забирала на обід. Якщо ж бачила крізь шибку, що він надто заклопотаний якоюсь справою чи паперами, то йшла до італійського ресторану «Стелла», що був неподалік. Замовляла італійську локшину і тирамісу й приносила ті страви Соловій секретарці, сказавши: «Янгол пролетів».

Згодом «Стелла» стала їхнім улюбленим рестораном у Балтиморі. Вони заприязнилися з господарем, якого звали Ніколя, і дядечко Сол вряди-годи давав йому правничі поради. Ми з Вуді й Гіллелем теж стали клієнтами ресторану, бо дядечко Сол із тітонькою Анітою частенько водили нас туди.

І тільки одне затьмарювало їхнє щасливе життя в Балтиморі — вони не могли надбати дитину. Хтозна й чому: всі лікарі, до яких вони зверталися, казали, що обоє здоровісінькі. Після семи років подружнього життя Аніта нарешті завагітніла, й отак у їхнє життя прийшов Гіллель. Хтозна, що то було, примха природи чи натяк долі, яка влаштувала все так, що ми з Гіллелем народилися з інтервалом у кілька місяців.

Під час телефонної розмови я запитав дядечка:

— Який зв’язок поміж тим, що ти оце розповів мені, й Медісоном?

— Діти, Маркусе, діти.

*

Лютий-березень 2002 року

За три місяці після смерті тітоньки Аніти ми з Гіллелем закінчили університет. Вуді остаточно покинув навчання. Охоплений почуттям провини, він знайшов притулок у Коллін, в Медісоні. Вона терпляче опікувалася ним. Удень він допомагав їй на бензозаправці, а ввечері мив посуд у китайському ресторані, щоб заробити трохи грошенят. Тільки в тих двох місцях він і бував, хіба що в супермаркет іще їздив. Не хотів зустрітися з Гіллелем. Вони більше не розмовляли.

Отримавши диплом, я вирішив присвятити весь свій час написанню роману. Для мене розпочинався прекрасний і водночас трагічний період, що тривав аж до 2006 року, коли вийшов мій перший роман «Ґ як Ґольдштайн», і хлопчина з Монклера, що збував вакації в Гемптонсі, став новою зіркою американської літератури.

Якщо ви колись заглянете до моїх батьків у Монклер, то матінка обов’язково покаже вам мою «кімнату». Вона роками зберігає її недоторканною. Я вже не раз просив знайти для неї ліпший ужиток, та вона і слухати нічого не хоче. Ту кімнату вона називає Музей Маркі.

Якщо ви побуваєте у неї в гостях, вона змусить вас туди зазирнути. Відчинить двері й скаже вам: «Погляньте, оце тут Маркус писав».

Мені й на думку не спало б знову поселитися у батьків, щоб писати роман, якби матінка не зробила мені сюрприз, навівши лад у кімнаті для гостей.

— Заплющ очі й іди за мною, Маркі, — сказала вона, коли я скінчив університет і приїхав додому.

Я послухався, й вона привела мене до дверей тієї кімнати. Батько мій був так само схвильований, як і вона.

— Не розплющуй очей, — звеліла матінка, помітивши, як мої вії затремтіли.

Я всміхнувся. Нарешті вона сказала:

— А тепер можеш дивитися!

Мені й річ одібрало. Кімната для гостей, яку я потайці прозивав смітницею, бо за багато років у ній нагромадилися купи речей, з якими хтозна й що можна було вдіяти, чи далі зберігати, чи повикидати, — ця кімната геть змінилася. Батьки все повиносили і все переобладнали: тут були нові штори, новий килим, величезна книжкова шафа коло стіни. Напроти вікна стояв письмовий стіл, за яким працював дідусь, коли керував компанією, той стіл довго вкривався курявою на складі.

— Ласкаво просимо в кабінет, — обнявши мене, сказала матінка. — Тут тобі добре писатиметься.

У тому кабінеті я написав роман про моїх двоюрідних братів, «Ґ як Ґольдштайн», книгу про їхню загублену долю, книгу, яка остаточно визріла в мене після Драми, наприкінці 2004 року. Я довго пояснював усім, що для написання першого роману мені потрібно було чотири роки. Та якщо уважніше придивитися, можна помітити, що з хронології випали два роки, і той проміжок дозволяв мені не розповідати, що я робив від літа 2002 року до Драми, що сталася 24 листопада 2004 року.

39

Осінь 2002 року

Після смерті тітоньки Аніти мене порятувала Александра.

Вона стала моєю рівновагою, моєю стійкістю, моєю опорою в житті. Натоді, коли я закінчував університет, вона й на цаль не просунулася вперед зі своїм продюсером. Запитала в мене, що треба робити, і я сказав, що, на мою думку, є лише два міста, де можна зробити музичну кар’єру, — Нью-Йорк і Нешвілл, штат Теннессі.

— Таж я нікого не знаю в Нешвіллі, — сказала вона.

— Я теж, — відказав я.

— То їдьмо туди.

І ми подалися вдвох до Нешвілла.

Вона прийшла вранці до моїх батьків у Монклер. Подзвонила в двері, матінка відчинила їй і зраділа.

— Александро!

— Добридень, пані Ґольдман.

— То що, вирушаєте у велику мандрівку?

— Авжеж, пані Ґольдман. Я така рада, що Маркі їде зі мною.

Гадаю, батьки були задоволені, що я виходжу в широкий світ. Балтимори віддавна посідали чималеньке місце в моєму житті; певне, настала пора їх покинути.

Матінка думала собі, що це юнацький дур. Потриває те наше життя два місяці, та й повернемося додому, втомившись від своїх експериментів. Вона й уявити собі не могла, що станеться в Теннессі.

Коли ми виїздили з Нью-Джерсі, Александра запитала мене:

— Бачу, Маркі, ти не дуже засмучений, що не працюватимеш за своїм новим столом?

— Ох, ще буде пора написати той роман. Та й не можу ж я всеньке життя залишатися Монклером.

Вона всміхнулася.

— А ким ти хочеш стати? Балтимором?

— Гадаю, просто Маркусом Ґольдманом.

Отак почалося в мене чарівне життя, що тривало два роки і вивело Александру на вершину успіху. А ще це стало початком незрівнянного життя вдвох: Александра щомісяця отримувала невеличкі грошенята з родинного трасту, що його заснував її батько, в мене були гроші, які лишив у заповіті дідусь. Ми винайняли невеличке помешкання, що