Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

— Бачиш?

— Та бачу…

— Як минула ваша зміна?

— Чудово! — відповів за двійку професор Рассел. — Сварилися регулярно, підірвали мікрохвилівку й забили унітаз. Нам інколи здавалося, що ви нікуди не від’їжджали, просто імена змінили.

— Чудово!

— Джорджіо, скажи мені, а чого ти вирішив назвати свою книжку мною?

— Бо ти, cara mia, наш ракетний двопаливний двигун, який рухає нас у просторі, наш малий трастер, що завдає нам правильну орієнтацію. Ти наша гравітаційна стала… Ти плачеш? Bambina, ти чого?!

— Джорджіо, за все моє життя ніхто про мене і всраного віршика не написав, а тут ціла книжка…

— Це ще не все, ще й друга буде!

— Я тебе вб’ю.

Зміна минула буденно — під кінець дня і мені стало ввижатися, що я нікуди не від’їжджав, що не було ніякого «Книжкового Арсеналу», презентацій і шаленого графіку. Але насправді все було не так.

— Слухай… Я тут спитати хотіла… А ти їм сказав?

— Сказав.

— І?..

— Кому треба, ті й самі здогадалися.

Напарниця охнула і затулила рота руками.

— А інші сприйняли як належне.

— Тобто?

— Тобто що ти така сама, як інші. Тільки…

— Тільки що?

— Тільки тепер вони знають, яка ти насправді.

* * *

— Ану розповідайте, як ви тут впоралися самостійно.

Колін гигикнув. Джой почервоніла.

Добігав кінця останній тиждень їхнього стажування у нашому командному центрі — серйозного й трохи нуднуватого новозеландця Коліна та маленької, але невгамовної японки Джой. Майже три місяці ця парочка виносила мозок нам і одне одному. Були сварки, скандали, бійка в пабі й навіть судовий процес, після котрого Джой послали на каторгу на громадські роботи.

Поки я був у від’їзді, а Франческа нарешті побула з батьками, Джой і Колін під наглядом професора Рассела провели один тиждень у «самостійному польоті».

— Та все було гаразд. Без жертв, — пробурмотіла Джой і ще більше почервоніла.

Джой, як усі японки, мала ніжну білу шкіру, що робила її схожою на порцелянову ляльку. І червоніла вона дуже смішно — плямами. Здалеку могло здатися, що дівчина підхопила лишай або має сильний авітаміноз.

— Як зміни проходили, без інцидентів?

— Ну, було разів два… — дивлячись у стелю, сказав Колін.

— «Разів два»! — процідила крізь зуби Джой. — Я так порахувала орієнтацію, що трохи не поставила сателіт догори дриґом!

— Ну, тут я винен, — Колін перевів погляд зі стелі на підлогу. — Я коли передавав Джой телеметрію, то перед кожним параметром поставив тире, отак: X—45’35’’ і так далі…

— А я, дурна, все порахувала з від’ємним значенням, — вичавила Джой, і червоні плями переїхали й згрупувалися у нижній частині обличчя, від чого воно стало схоже на польський прапор.

— Ваша телеметрія — це те, від чого ви танцюєте, тут будь-яка помилка фатальна, — почав я нотацію. — Колись я…

— Колись Джорджіо мені так само дав на аркушику телеметрію, і я точно так само порахувала якусь дурню! — засміялася Франческа. — Тільки там було незрозуміло, чи то Джорджіо кому не туди поставив, чи то муха насрала! — і напарниця залилася дзвінким сміхом.

Колін гигикнув.

— А взагалі, на станції телеметрії є кнопка «send». Наступного разу нею не нехтуйте, — продовжував я нотацію. — Один раз натис — і всі дані з яких завгодно точок у вас на станції. Станція ж і намалює вам точні координати в 3 D. Ви принаймні будете уявляти, як летить сателіт.

— Тепер тільки так, — погодився Колін. — Ми ж дивились, як ви стояли біля станції і просто переписували собі дані для розрахунків…

— Але перед тим ми надсилали їх собі на станції і проводили розрахунки там. А вже потім дублювали їх руками, щоб уникнути технічних помилок! — точно копіюючи інтонацію та міміку професора Рассела, сказав я.

Франческа, вловивши мої кривляння, розреготалася. Джой знову почервоніла, і плями переїхали вгору, від чого лице її стало нагадувати вже не польський, а індонезійський прапор.

— При будь-яких розрахунках, діти, піддавайте сумніву отриманий результат і завжди проганяйте його через станцію. «Захист від дурня» вам підкаже, чи хоч у припустимих межах ви рухаєтесь, — я завершив нотацію і подивився на студентів.

«Діти» глибокодумно мовчали.

— А що з мікрохвилівкою? — невинно спитала Франческа.

Колін перестав свердлити поглядом підлогу, підняв очі на нас і сказав:

— А ми її підірвали.

— Як?!

— Просто. Хотіли приготувати яйця.

— Яйця?!

— Яйця. Бо яйця — це продукт із високим вмістом білка…

Я на мить подумав, що просто з’їжджаю із глузду. Готувати яйця у мікрохвилівці?! Віскі, Танго, Фокстрот?!

— У нас не було каструльки… — пробурмотіла Джой. Її обличчя з індонезійського перетворилось на щось середнє між прапором Швейцарії і Данії.

— Я й поставив яйця в мікрохвилівку, — незворушно сказав Колін. — Температура ж стрімко підвищується, і денатурація біл…

Я не дав йому договорити й засміявся.

— І що далі? — Франческа вже сама була червона, насилу стримуючись, щоб не зареготати.

— А далі вони бабахнули, — зітхнув Колін. — Дверцята винесло разом із кріпленнями, замок вирвало.

— Ого! А скільки ж ти яєць поставив?!

— Сім…

— Сім?!

— Три для Джой, чотири для мене…

— Ох ви даєте!

— Це був експеримент… — спокійно продовжив Колін.

— А зібрати інформацію перед експериментом? Зробити пошук? Заґуґлити? Пошукати відео у YouTube?! Ніяк?!

— Якщо орієнтуватися на Google, то взагалі можна ніяких експериментів не ставити — там і так усе відомо. І що тоді? Жити чужим розумом? Не шукати нового? Ти ж сам казав, що все треба піддавати сумніву і перевіряти самому.

Чесно зізнаюся, мені було нічим крити.

— Я навмисне не ґуґлив, — бубонів Колін. — Я знав, що в пошуковику є відповідь на ключові слова «мікрохвилівка» та «яйця». Мені просто цікаво було зробити власне припущення. Так, я знаю, що воно дурне, але це мій досвід!

І я збагнув, що всередині у Коліні сидить маленький науковець, який розбирає по гвинтику іграшки, щоб дізнатися «як воно працює», який забиває цвяхи в розетку, щоб побачити іскри, який кидає з балкона кульку, наповнену водою, щоб подивитись, як земне тяжіння розмаже воду по асфальту — чи по голові якогось громадянина. І я зрозумів, що всі великі відкриття людства відбулися саме так. Мені стало соромно, і я поплескав його по плечу.

— Вибач, чуваче! Насправді те, що ти зробив, — це дуже круто! Шкода, що мене не було поряд. Це була б чудова пригода!

— Знущаєшся?

— Ні. Я зараз абсолютно серйозно. Інтернет убив у нас дослідників. Замість того, щоб підтвердити або спростувати гіпотезу власноруч, ми ліземо в Google. Замість показати дитині якийсь фізичний дослід прямо на столі, ми йдемо в YouTube. Замість співати самим, йдемо в iTunes. А потім жаліємося, що нам нудно. Ви все правильно зробили. Я пишаюся вами!

Колін закліпав очима, а на обличчі Джой з’явився прапор Китаю.

— Ну гаразд. А що сталося з унітазом? — було незрозуміло, чи то Франческа просто жадала подробиць, чи то хотіла перейняти досвід.

— Я туди викинула результати експерименту… — прошепотіла Джой, і на її обличчі почергово змінилися два прапори — Латвії та Білорусі.

Ми з Франческою не витримали й зареготали. Стажери також. Ми сміялися, напевно, кілька хвилин, а потім усім стало трохи сумно.

— Нам вас не вистачатиме… — тихо сказала Джой і заплакала.

А коли Джой плакала, її обличчя нагадувало прапор Японії.

* * *

Нарешті цей сумний день настав. Я прийшов у командний центр, із неймовірними зусиллями намагаючись здаватися розслабленим і безтурботним.

— Доброго ранку, доброго ранку всім!