Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— Облиште той канат! — крикнув Любисток. — То не Нільфгард. Не рубайте…

Утім, було запізно. Перерубаний канат важко занурився у воду, пором легенько розвернувся і поплив униз по річці. Кінні на березі підняли страшезний рев.

— Любисток правий, — сказав похмуро Кагір. — То не імперські… Вони на нільфгардському березі, але то не Нільфгард.

— Напевне ні! — крикнув Любисток. — Я ж знаки пізнаю! Орли й раути! З герба Лирії! То лирійські герильяс! Гей, люди…

— Ховайся за бортом, дурню!

Поет, як завжди, замість послухатися застережень, захотів довідатися, у чому справа. Й тоді у повітрі завили стріли. Частина з них із стукотом увіткнулася у борт порому, частина пролетіла вище й хлюпнула у воду. Дві летіли просто на Любистка, але відьмак уже мав у руках меч, стрибнув, швидкими ударами відбив обидві.

— Велике Сонце, — простогнав Кагір. — Відбив… Відбив дві стріли! Небувало! Ніколи чогось такого я не бачив…

— І не побачиш! Мені вперше у житті вдалося відбити дві! Ховайтеся за борти!

Утім, вояки на пристані перестали стріляти, побачивши, що течія зіштовхує звільнений пором просто на їхній берег. Вода спінилася біля боків кінноти, що ринула у річку. Пристань же наповнювалася вершниками. Було їх принаймні дві сотні.

— Підможіть! — крикнув перевізник. — Хоп за палі, ясне панство! До берега нас несе!

Зрозуміли вони вмить, а жердин, на щастя, було досить. Регіс і Любисток тримали коней, Мільва, Кагір і відьмак допомагали зусиллям перевізника і його дурня-аколіта. Відіпхнутий п’ятьма жердинами пором розвернувся і почав плисти швидше, сунувся у бік середини річки. Вояки на березі знову заґелґотіли, знову взялися за луки, кілька стріл знову свиснуло, один із коней заржав дико. Підхоплений сильною течею, пором, на щастя, плив досить швидко і все більше віддалявся від берега, за відстань прицільного пострілу.

Пливли вони вже серединою річки, нуртом. Пором крутився, як гівно в ополонці. Коні тупали й іржали, смикаючи Любистка й вампіра, що вчепилися у вуздечки. Вершники на березі дерлися і погрожували кулаками. Ґеральт раптом помітив серед них вершника на білому жеребчику: той розмахував мечем і віддавав накази. Через мить-другу кавалькада відступила у ліс і погалопувала по краю високого берега. Обладунки блищали серед прибережних заростей.

— Не зоставлять нас, — стогнав перевізник. — Знають, що за вигином течія нас знову до берега приб’є… Тримайте палі наготові, вельможні! Як нас до правого берега розверне, тре’ плоту спомогти, течію переіначити й висісти… Інакше горе нам…

Пливли, крутячись, потроху дрейфуючи до правого берега, до високого, наїжаченого кривими соснами укосу. Лівий берег, той, від якого віддалялися, став пласким, входив у річку м’яким піщаним мисом. На мис галопом вилетіли вершники, сходу вриваючись у воду. Схоже, біля мису була мілина, укіс: до того як вода сягнула коням черева, вершники в’їхали у річку досить далеко.

— На вистріл підійдуть, — оцінила похмуро Мільва. — Ховайтеся.

Стріли знову засвистіли, кілька лупнуло у дошки. Але течія, що відбігала від мілини, швидко понесла пліт у бік різкої петлі на правому березі.

— Зара’ до паль! — прокричав, тремтячи, перевізник. — Живо, висаджуймося, доки нас бистрина підхопить!

Не було надто вже легко. Течія була верткою, вода глибокою, а пором великий і незграбний. Спочатку він узагалі не реагував на їхні зусилля, але тоді жердини міцніше сперлися у дно. Схоже було, що таки вдасться, коли Мільва раптом відпустила жердину і без слова вказала на правий берег.

— Цього разу… — Кагір обтер піт з чола. — Цього разу це із усією впевненістю Нільфгард.

Ґеральт також те бачив. Вершники, які раптом з’явилися на правому березі, носили чорні й зелені плащі, коні мали характерні «окулярові» вуздечки. Було їх щонайменше сотня.

— Отепер кінець нам із кінцями… — застогнав перевізник. — Матінко моя, то ж Чорні!

— До жердин! — гарикнув відьмак. — До паль, на нурт! Далі від берега!

І знову ж виявилося те завдання не з легких. Течія під правим берегом була сильною, міцно пхала пором просто у високий борт, під укіс, з якого чули вони вже крики нільфгардців. Коли за мить Ґеральт, спертий на жердину, глянув уверх, побачив над головою гілки сосен. Пущена з вершини укосу стріла увіткнулася у палубу порому майже вертикально, у двох футах від нього. Другу, що летіла у Кагіра, він відбив ударом меча.

Мільва, Кагір, перевізник і його помічник відпихалися вже не від дна, а від берега, від укосу. Ґеральт кинув меч, схопив жердину й допоміг їм, а пором почав знову дрейфувати у бік нурту. Але вони все ще були небезпечно близько від правого берега, а по березі летіла погоня. До того як вони встигли віддалитися, укіс скінчився, а на плаский, у очереті, берег вирвалися нільфгардці. У повітрі завили стріли.

— Ховайтеся!

Помічник перевізника раптом закашлявся дивно, випустивши жердину у воду. Ґеральт побачив скривавлене вістря і чотири пальці держака, що стирчали з його спини. Червоно-карий Кагіра став дибки, заіржав болісно, мотаючи простреленою шиєю, повалив Любистка і вискочив за борт. Інші коні також іржали й кидалися на всі боки, пором трясся від ударів копит.

— Тримайте коней! — крикнув вампір. — Три…

Раптом урвав, упав спиною на борт, сів, схилив голову. З грудей його стирчала чорнопера стріла.

Мільва також те побачила. Крикнула люто, потягнулася за луком, висипала під ноги стріли з колчана. І почала шити. Швидко. Стрілу за стрілою. Ані одна не схибила мимо цілі.

На березі закипіло. Нільфгардці відступили у ліс, залишивши в очереті мертвих і поранених, які вили на все горло. Укриті у гущавині, продовжили стріляти, але стріли вже ледь долітали, швидка течія несла пором на середину річки. Відстань була задалекою для точних пострілів з нільфгардських луків. Але не для луку Мільви.

Серед нільфгардців раптом з’явився офіцер у чорному плащі, у шоломі, на якому погойдувалися крила крука. Він кричав, розмахував буздиганом, вказував униз річки. Мільва ширше розставила ноги, дотягнула тятиву до губ, коротко прицілилася. Стріла зашуміла у повітрі, офіцер вигнувся у сідлі назад, обвис на руках солдатів, які його підтримали. Мільва знову нап’яла лук, випустила тятиву з пальців. Один з нільфгардців, які підтримували офіцера, крикнув шалено й злетів з коня. Інші зникли у лісі.

— Майстерний постріл, — спокійно сказав Регіс з-за спини відьмака. — Але краще хапаємося за жердини. Ми все ще занадто близько від