Читати книгу - "Родаки"

Цілу осінь пані майже не виходила на люди. Сиділа днями на порозі і байдужо-безживними очима дивилася в долину. А на сам Святвечір католицького Різдва, нікому не сказавши слова, зібралася і попрямувала до Мукачева. Зайшла в парк навпроти родинної садиби і примостилася на лавиці. За кілька день перед святками випали перші сніги і вдарили люті морози. Баронеса була одягнута у благеньку одежу, а коли побачила після двомісячної розлуки батьківське гніздо, їй стало так тепло і душевно затишно, ніби із глибоких снігів вийшла на сонячну галявину, вкриту весняним буйно-квіттям.

Сутінки запливали в міські вулиці. У вікнах осель, наче надії у зневірених людських очах, спалахували різдвяні свічки. Із блаженною усмішкою і дивним світлом у серці баронеса Ірма дивилася на свій будинок. І щемливі спогади, ніби різдвяні пухнасті сніжинки, пропливали в її уяві. Тут пройшли її благодатне дитинство і юність, тут разом із найближчими їй людьми святкувалися Різдво, Великдень, всі сімейні торжества. У старовинних залах звучали арії з опер і жартівливі пісеньки з оперет, класична музика світових геніїв. Тепер в будинку буянила п’яна гармошка і сороміцькі «частушкі». Там, у маєтку баронеси, сьогодні відзначали теж якесь свято…

Ірма з гущавини парку дивилася, як у двір заходять військові з дамами, і зовсім не мала злоби чи ненависті до цих людей. їй просто стало невимовно жаль себе. Викинута на вулицю з рідної домівки. Син Золтан у могилі серед дикого степу. Про молодшого Владя і чоловіка Іштвана зовсім не відомо. А ще баронесі стало дуже жаль античні скульптури, які колись прикрашали територію довкола будинку. Античні боги, грізні римські легіонери, пишногруді музи, служителі Олімпу з арфами — всі вони крізь тисячоліття несли велич минулих цивілізацій. Аж тут на мукачівському подвір’ї вражено зупинилися перед п’яним солдатським гульбищем і миттєво зниділи, змарніли і стали по-жебрачому нещасними. Вони, колишні богатирі і велетні, тепер, наче каліки, сутулились, мерзнучи попід деревами, і терпеливо чекали, коли із парадних покоїв їм винесуть милостиню.

— Прости їм, великий Господи, — прошепотіла льодяними вустами баронеса, спостерігаючи, як захмеліла публіка шаліє чимдалі все більше і більше.

І неспогадано баронеса побачила. Ні, навіть не побачила, вона всім єством відчула дивовижне сяйво, що почало розквітати в небесах. Ніжно-трепетне світло потиху лилося ізгори, наповнюючи блаженним теплом й осяянням старовинний парк, кожне дерево в ньому, сніги і душу жінки. Баронеса Ірма достеменно знала — у ніч Різдва Христового відкривається небо. І вся природа — земля і води, трави і дерева, птиці, звірі і домашня худібка — розмовляють не тільки між собою, а й із Богом. У цей час через відчинені небеса на Святу вечерю прибувають і душі рідних, дорогих, які відійшли у Вічність. Баронеса пам’ятала, що у мить Одкровення Різдвяного неба треба загадати бажання і воно неодмінно збудеться. І тільки-но подумала про найсокровенніше, як до неї долинули лагідні голоси, схожі на мову білої зимової трави.

Через парк до Ірми наближалися дивні люди. Всі вони були ніжно-білими, наче виточені з рідкісного мармуру. Різдвяні гості рухалися легко, пливучи над снігами, й вільно проникали крізь стовбури могутніх дерев. І раптом Ірма завмерла од здивування: попереду процесії йшли батько з матір’ю. Вони померли старенькими, немічними, але тепер були зовсім молодими і щасливими. За ними — дідусь із бабусею, тіточки і ще багато родичів, які давно відійшли у вічні світи. Усі вони тепер пашіли молодістю, красою, заповнюючи нічний зимовий парк світлом блаженства й умиротворення.

— Мамко, няньку, ви звідки тут? — прошепотіла тихо баронеса.

— Але ж ти цього забажала, — мовив усміхаючись батько. — А сьогодні ж Різдвяна ніч.

— Так, я цього хотіла, — полегшено зітхнула Ірма. — Я дуже хотіла. Утіште мене, у великій скорботі утіште і дайте мені тепла…

На цих словах усміхнена мати підійшла до Ірми, ласкаво обняла і пригорнула до себе. Ні! Не пригорнула, а огорнула сяйвом божественного тепла. Того всемогутнього, вічного і незабутнього тепла, котре як найвищий дар Господа одержуємо від матерів.

— Великий Боже, дякую тобі! Як мені добре з вами! — прошепотіла, гамуючи ридання, баронеса.

— Не плач, дитино, — ласкаво мовила мати. — Ми тепер уже ніколи не покинемо тебе.

І тут баронеса відчула: мати з батьком взяли її, як у дитинстві, ніжно за руки, і всі троє почали підніматися в небо. Все вище і вище… все вище і вище… А з відчинених небесних врат весело неслися їм назустріч великі і пишні, схожі на білі божі ружі сніжинки. Це чисті й непорочні душі спішили із вічних світів до рідних домівок на Святвечерю.

По двох місяцях од війни, паркого липневого дня, щаслива баба Фіскарошка поверталася з Мукачева, де вельми вигідно спродала на базарі груші-скороспілки. Наближаючись до обійстя, раптом помітила, що біля колишнього панського будиночка сидить на солдатському ранці якийсь жебрак. Коротко підстрижений, худенький, у засмальцьованій напіввійськовій одежі, стоптаних черевиках, бідолаха нагадував безпорадного їжачка, що не встиг сховатись від осені в теплу зимівку й згасав під холодним дощем. У той час по селах вешталось багато знедолених, покалічених війною, а почасти і божевільних. За душевнохворого і сприйняла Фіскарошка жебрака, що сидів під воротами панської боргази, й надала ходи, аби той не вчинив якогось лиха.

— Ви што туйки, бачіку, хочете? — запитала якомога обачніше баба.

— Марько золота, хіба ви мене не упознали? — підвів той благально втомлені очі.

— Єйзус Крістус, се ви, пане Іштване? — кинула на себе перестрашено хрест баба. — Божіньку великий, із вас і третини не лишилося.

Але намість того, аби поплакатись в’єдно із Фіскарошкою над химерністю долі, пан Фийса схопився за скроні і почав розпачливо хитати головою.

— Солоденька моя, Марько, коби ви знали, што я видів, — застогнав. — Найстрашніший сон — то, перепрошую, є лем невинна дітська казка коло того, што на моїх очах творилося.

Баба, гадаючи, що пан Фийса, мабуть, гортає в пам’яті пережиті страхіття війни — смерть дружини, втрату сім’ї, — склала побожно руки на грудях і скорботно мовила:

— Та што казати, війна гірше од смерти, бо не жити, не вмерти. Кругом біда за бідою, як лист за водою. І витерла краєчком хустини сльозу.

— Та я не про те, цукрена моя чічко, — відмахнувся пан Фийса…

— А про