Читати книгу - "Маятник Фуко"

судив їх докладно, немилосердно і поблажливо. Альє був спостережливий, йому не треба було багато, щоб розгадати подвійну гру «Ґарамон»-«Мануціо», і ми більше не приховували від нього правди. Здавалось, він усе розуміє й схвалює. Кількома гострими заувагами він знищував який-небудь твір, а тоді з увічливим цинізмом робив примітку, що для «Мануціо» цей опус цілком годиться.

Я запитав, що він може сказати мені про Аґарттху та Сент-Іва д’Альвейдра.

«Сент-Ів д’Альвейдр»… мовив він. «Дивна людина, безперечно; ще з молодих літ він учащав до послідовників Фабра д’Оліве. Він був звичайнісіньким службовцем у міністерстві внутрішніх справ, але мав амбіції… Звичайно, ми не могли схвалити його одруження з Марі-Віктуар»… Альє не стримався і перейшов на першу особу. Він згадував.

«Хто така була Марі-Віктуар? Страшенно люблю плітки», сказав Бельбо.

«Марі-Віктуар де Рісніч, вона була надзвичайно вродливою жінкою в той час, коли була близькою подругою цісареви Євгенії. Але коли вона зустріла Сент-Іва, їй уже було за п’ятдесят. Йому було десь коло тридцяти. Для неї, звісно, то був мезальянс. І справа не тільки в цьому, — аби дати йому титул, вона купила маєток, не пам’ятаю вже який, що належав маркізам д’Альвейдрам. І так наш безпардонний герой оздобився цим титулом, а в Парижі співали куплети про ‘жіґоло’. Маючи змогу жити з ренти, він присвятив себе своїй мрії. Він убив собі в голову знайти політичну формулу, яка могла б привести до більш гармонійного суспільства. Синархія як протилежність Анархії. Європейське суспільство, кероване трьома радами, які мали представляти економічну, судову і духовну владу, тобто Церкви і вчених. Освічена олігархія, яка могла б скасувати класову боротьбу. Бувало й гірше».

«А що Аґарттха?»

«Він розповідав, що одного дня його відвідав таємничий афганець, такий собі Хаджі Шаріф, який афганцем бути не міг, бо його ім’я явно албанське… І оцей Шаріф відкрив йому таємницю престолу Царя Світу — хоча Сент-Ів ніколи не вживав цього слова, це пізніше зробили інші — Аґарттхи, Незнайденної».

«Але де саме про це йдеться?»

«В Місії Індії в Європі. Твір, що сильно вплинув на сучасну політичну думку. В Аґарттсі є підземні міста, а під ними, в напрямку до центра Землі, живуть п’ять тисяч мудреців, котрі керують нею, — безперечно, число п’ять тисяч змушує згадати герметичні корені ведичної мови, як відомо шановним добродіям. А кожний корінь — це магічна ієрограма, зв’язана з небесною силою і санкціонована силою пекельною. Центральний купол Аґарттхи освітлюється зверху чимось на кшталт дзеркал, які дозволяють світлові проникати лише через енгармонійну гаму барв, порівняно з якою сонячний спектр із наших фізичних трактатів становить заледве діатонічну гаму. Мудреці Аґарттхи вивчають усі священні мови, щоб дійти до всесвітньої мови, Ваттану. Коли вони наближаються до надто глибоких таємниць, то піднімаються з землі, левітуючи догори, і вони розтрощили б собі черепи об склепіння куполу, якби побратими їх не стримували. Вони виготовляють блискавки, спрямовують циклічні течії міжполярних та міжтропічних флюїдів, інтерференційні розгалуження в різних зонах географічної широти та довготи. Вони провадять селекцію видів і створили маленьких, але психічно навдивовижу розвинених тварин, які мають панцер черепахи і жовтий хрест на спині та одне око і один писок на кожній кінцівці. Це багатоногі тварини, які можуть рухатися у всіх напрямках. В Аґарттсі, ймовірно, знайшли притулок тамплієри після їхнього розпуску, вони виконують там функції охоронців. Що ще?»

«Але… він говорив це серйозно?» поспитав я.

«Гадаю, він розумів цю історію буквально. Спершу ми вважали його фанатиком, а потім зрозуміли, що він натякав — можливо, своїм, мрійницьким способом — на окультний напрям історії. Хіба не кажуть, що історія — це кривава й абсурдна загадка? Це неможливо, мусить бути якийсь план. Треба, щоб був якийсь Розум. Саме тому впродовж століть люди, не позбавлені проникливости, роздумували про Володарів чи Царя Світу, може, не як про фізичну особу, а як про роль, колективну роль, цілу вервечку тимчасових утілень Постійного Наміру. Щось, із чим безперечно перебували в контакті великі священичі та лицарські ордени, які вже не існують».

«Ви в це вірите?» спитав Бельбо.

«Невідомих Зверхників шукають навіть люди, більш урівноважені, ніж Сент-Ів».

«І знаходять?»

Альє добродушно засміявся, ніби сам до себе. «Чого були б варті Невідомі Зверхники, якби вони дозволили знайти себе першому-ліпшому? Панове, мусимо працювати. Я маю ще один рукопис, і за щасливим збігом це якраз трактат про таємні товариства».

«Чогось вартий?» запитав Бельбо.

«Куди там. Але для „Мануціо“ цілком годиться».

53

Не маючи змоги відкрито керувати земними долями, бо уряди спротивились би цьому, ця таємнича спілка може діяти лише через таємні товариства… Ці таємні товариства, які створювали в міру того як відчувалася в них потреба, поділяють на окремі й позірно протилежні групи, які сповідують іноді діаметрально протилежні погляди, щоб окремо і з певністю керувати всіма релігійними, політичними, економічними та літературними угрупованнями, і всі вони пов'язані, щоб підтримувати спільний напрямок, з невідомим центром, де криється могутня пружина, яка таким чином намагається непомітно керувати всіма скіпетрами землі.

(J. М. Hoene-Wronski, цит. за Р. Sédir, Histoire et doctrine des Rose-Croix, Rouen, 1932.)

Одного дня я помітив пана Салона в дверях його робітні. Раптом у сутінках мені здалося, що він ось-ось закричить совою. Він привітався зі мною, як зі старим другом, і запитав, як там справи. Я зробив невиразний жест, усміхнувся йому і попростував геть.

Мене знову вразила думка про Аґарттху. Ідеї Сент-Іва, як їх описав Альє, могли бути привабливими для дияволістів, але не непокоїли. А в Мюнхені у словах та в обличчі Салона я відчув якийсь неспокій.

І тому, виходячи, я вирішив зазирнути до бібліотеки і пошукати Місію Індії в Європі.

У залі каталогів та біля столу замовлень, як звичайно, панувала товкотнеча. Попрацювавши ліктями, я заволодів потрібною шухлядкою, знайшов шифр, заповнив бланк і підійшов до бібліотекаря. Він із задоволенням, як це буває в бібліотеках, повідомив мені, що ця книжка на руках. Але саме в той момент я почув за спиною голос: «Ось вона, я щойно її приніс». Я обернувся. То був комісар Де Анджеліс.

Я впізнав його, а він упізнав мене — занадто швидко, як на мою думку. Я бачив його в обставинах, які для мене були виняткові, а він бачив мене в ході рутинного розслідування. Окрім того, у часи Арденті я носив рідку борідку і трохи довше волосся. Яке гостре око!

Невже він тримав мене під наглядом, відколи я повернувся? А може,