Читати книгу - "Маятник Фуко"

«Пане Казобоне! Бачу, що ми читаємо ті самі книжки!»

Я простягнув йому руку: «Тепер я доктор, уже віддавна. Не виключено, що я подам на конкурс, щоб вступити до поліції, як ви мені порадили того ранку. І тоді мені видаватимуть книжки в першу чергу».

«Вистачить приходити першим», сказав він мені. «Але книжку я вже повернув, ви зможете взяти її пізніше. А тепер дозвольте, я пригощу вас кавою».

Це запрошення мене збентежило, але відмовитися я не міг. Ми присіли в одному з поблизьких барів. Він запитав, чому це я цікавлюся місією Індії, а мені кортіло відразу ж спитати, а чому цим цікавиться він, але я вирішив спершу прикрити собі тили. Я сказав, що продовжую гаяти час на дослідження тамплієрів: а тамплієри, згідно з фон Ешенбахом, полишають Європу і подаються до Індії, а дехто каже, до царства Аґарттхи. Тепер настала його черга відкрити карти. «До речі», запитав я його, «а чому цим цікавитеся ви?»

«Ну, знаєте», відповів він, «відколи ви мені порадили цю книжку про тамплієрів, я розпочав підчитувати дещо на цю тему. А, як ви справедливо завважили, від тамплієрів до Аґарттхи переходиться автоматично». В десятку. Тоді він додав: «Я жартую. Ця книжка була мені потрібна з інших причин. Бо»… Він завагався. «Словом, коли я не на службі, я вчащаю до бібліотек. Аби не стати машиною, аби не залишитися безмозким поліцаєм, дивіться самі, яка формула люб'язніша. Але розкажіть мені про себе».

Я виступив з бенефісом, на якому змалював історію свого життя, аж до дивовижної історії металів.

Він запитав: «А хіба у цьому видавництві, й у тому, що поряд, ви не займаєтеся виданням книжок з таємних наук?»

Звідки йому відомо про «Мануціо»? Дані, зібрані тоді, коли він тримав Бельбо під контролем, багато років тому? Чи він усе ще йшов слідом Арденті?

«З огляду на те, що до видавництва „Ґарамон“ частенько приходили такі типи, як Арденті, й воно намагалося відфутболити їх до „Мануціо“», сказав я, «пан Ґарамон вирішив розробити цю багатообіцяльну жилу. Очевидно, виплачується. Якщо ви шукаєте таких типів, як cтарий полковник, там ви їх знайдете подостатком».

Він мовив: «Так, але Арденті зник. Сподіваюся, що з усіма іншими цього не трапляється».

«Ще ні, й мені хочеться сказати, на жаль. Але задовольніть мою цікавість, комісаре. Гадаю, у вашому ремеслі люди, які зникають або з якими стається щось іще гірше, трапляються вам щодня. Чи кожному з них ви присвячуєте так … багато часу?»

Він подивився на мене з веселим здивуванням: «А що вас примушує думати, ніби я все ще займаюся полковником Арденті?» Гаразд, він зробив хід і підвищив ставку. Я мусів зібрати всю свою відвагу і змусити його відкрити карти. Мені нічого було втрачати. «Облиште, комісаре», сказав я, «ви знаєте все про „Ґарамон“ та „Мануціо“, ви прийшли сюди шукати книгу про Аґарттху…»

«Як то, значить, Арденті говорив вам про Аґарттху?»

Знову влучив. Дійсно, Арденті говорив нам також про Аґарттху, наскільки я пам’ятаю. Але я непогано викрутився: «Ні, але він приніс історію про тамплієрів, ви, либонь, пам’ятаєте».

«Що правда, то правда», сказав він. Відтак додав: «Не думайте, що у нас кожний веде тільки одну справу аж до її розв’язання. Це буває лише в телебаченні. Поліціянт — він як дантист, пацієнт приходить, йому свердлять зуб, лікують, потім через два тижні він повертається, а тим часом приходить сотня інших пацієнтів. Такий випадок, як з полковником, може залишатися в роботі навіть десять років, а потім при розслідуванні зовсім іншої справи хтось у чомусь зізнається, з’являється якась вказівка, бум! у голові виникає коротке замикання, у тебе народжується нова версія… Тоді чекаєш нового короткого замикання, а може бути, що не виникає більш нічого, і тоді — добраніч!»

«Що ж таке ви виявили нещодавно, що викликало у вашій голові коротке замикання?»

«Не дуже делікатне запитання, чи ж не так? Але повірте мені, таємниць немає. Полковник знову виплив цілком випадково, ми придивлялися до одного суб’єкта з зовсім інших причин, і помітили, що він учащає до клубу Пікатрікс, ви, мабуть, про нього знаєте…» «Ні, я знаю лише часопис, але не товариство. Що там відбувається?»

«Ну, нічого такого, це люд сумирний, може, дещо екзальтований. Але я згадав собі, що з ними також водився Арденті, талант поліціянта полягає саме в цьому — в пам’ятанні, де він чув прізвище чи бачив обличчя, навіть по десятьох роках. І тому я поцікавився, що ж відбувається у видавництві „Ґарамон“. Ось і все».

«А який стосунок має клуб Пікатрікс до політичної поліції?»

«Може, це у вас говорить зухвалість чистого сумління, але ви страшенно цікавий».

«Адже ж це ви запросили мене на каву».

«Справді, ми обидва не на службі. Розумієте, з певного погляду в цьому світі все має відношення до всього». Чудова герметична філософема, подумав я. Але він одразу додав: «Я зовсім не хочу цим сказати, що вони мають відношення до політики, але розумієте… Колись ми шукали членів червоних бригад в окупованих студентами домах, а членів чорних бригад — у клубах бойових мистецтв, та сьогодні може статися, що треба робити навпаки. Ми живемо у дивному світі. Запевняю вас, десять років тому моє ремесло було легшим. Сьогодні у світі ідеологій нема нічого святого. Іноді мені хочеться перейти до загону боротьби з наркотиками. Принаймні відомо, що той, хто торгує героїном, лише торгує героїном, і не виникає жодних сумнівів. Тут спираєшся на безперечні цінності».

На якусь мить він замовк, гадаю, вагаючись. Відтак вийняв із кишені схожий на молитовник блокнот. «Послухайте, Казобоне, ви, як вимагає ваш фах, водитеся з різними дивними людьми, ходите до бібліотеки шукати ще дивніші книжки. Допоможіть мені. Що ви знаєте про синархію?»

«А зараз ви ставите мене в незручне становище. Майже нічого. Я чув про неї з приводу Сент-Іва, ось і все».

«А що про це взагалі говорять люди?»

«Якщо люди про це говорять, то без мого відома. Щиро кажучи, мені це пахне фашизмом».

«Справді, чимало таких тез перейняла Аксьйон Франсез. Якби все на цьому закінчувалося, я був би на коні. Знаходжу угруповання, яке говорить про синархію, і відразу можу визначити його колір. Але я прагну довідатися про це більше і дізнаюся, що коло 1929 року якісь Вівіян Постель дю Мас та Жанна Канудо засновують групу Поляріс, яка черпає натхнення у міфі