Читати книгу - "Таємні стежки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ви певні, що гроші потрібні саме йому, а не дружині?
Раджимі приклав руку до серця і схилив голову.
— Твердо впевнений, — сказав він. — А днями і ви переконаєтесь.
— Коли його дружина обіцяла принести гроші?
— За грішми я повинен піти сам, — пояснив Раджимі. — Я не хочу, щоб вона сюди приходила.
— Не бачу необхідності зволікати справу, — зауважив Казімір Станіславович. — Ви з ним говорили про документи?
— Я чекав вашого приїзду. Треба було порадитись…
Гість встав і подивився на Раджимі зверху вниз.
Так, старіючи, Раджимі став надто обережним. Почасти це правильно, і лаяти його не слід. Поспішність у серйозних справах неприпустима, але…
— Якщо ви певні, що грошей у них немає, — повагом, з притиском заговорив Казімір Станіславович, — не відкладайте розмови і беріть за горло. Церемонитись нічого.
— Я й не думаю, — відповів з посмішкою Раджимі, — але хочу спершу дізнатися, навіщо їм потрібні гроші.
— Розумна думка, ділова думка, — схвалив Заволоко. — Спробуйте дізнатись… А тепер скажіть, як мені побачитись з Ожогіним.
— Коли ви хотіли б?
— Завтра.
Раджимі на кілька хвилин замислився, пригладив рукою свою коротеньку борідку, наморщив лоб. Він вважав, що першу зустріч можна влаштувати поза квартирою.
— Ви маєте намір довго з ним розмовляти?
— Ні, — відповів Казімір Станіславович. — П'ять, максимум десять хвилин.
— Чудово. Тоді зробимо так. Ви пам'ятаєте будинок телеграфу? Я вам показував.
— Пам'ятаю.
Казімір Станіславович Заволоко вже непогано орієнтувався в місті.
— Без п'яти вісім ви підійдете до телеграфу. Побачите машину Абдукарима. Сідайте в неї. Рівно о восьмій в машину сяде Ожогін.
— А Абдукарим? — звів брови Заволоко.
— Абдукарим у цей час буде зі мною в чайхані. Я його затримаю хвилин на п'ятнадцять-двадцять.
— Можна й так, — погодився Казімір Станіславович. — Не забудьте тільки повісити на машину номер, відомий Ожогіну.
… На другий день Микита Родіонович одержав телеграму за підписом «Рамі». В ній говорилося:
«У мене сьогодні день народження. Буду радий бачити вас о пів на восьму».
Точно в строк Ожогін прибув на квартиру Раджимі. Той вийняв товстий кишеньковий годинник і, поглядаючи на циферблат, м'яко, але водночас вимогливо сказав:
— Рівно о восьмій, не раніше й не пізніше, підійдіть до телеграфу й сідайте в машину Абдукарима. У вашому розпорядженні двадцять вісім хвилин. Вистачить?
— Цілком.
Присмерк окутав місто, густішав. На небі замерехтіли перші зірки. Коли Ожогін дійшов до телеграфу, стемніло зовсім. Великий циферблат висячого годинника показував без трьох хвилин вісім.
Знайома машина стояла на місці. Микита Родіонович підійшов до неї ззаду, відчинив дверцята і сів. Лише через хвилину, коли машина їхала містом через — канал, Ожогін придивився до шофера і зрозумів, що за рулем сидить не Абдукарим. Це здивувало і схвилювало Микиту Родіоновича. Він удруге подивився на шофера, і серце його похололо: на місці шофера сидів кремезний чоловік з непокритою головою, в темних окулярах. Щось дуже знайоме було в його постаті.
— Виходить, не впізнаєте або не хочете впізнати? — сказав незнайомий, і його голос змусив Ожогіна здригнутися.
Микита Родіонович мовчав.
Машина виїхала на широку асфальтовану вулицю, під'їхала до тротуару, в густу тінь розлогих дерев, і плавно зупинилася.
— Ну, здрастуйте! Не впізнали! Не чекали старика Юргенса? — І шофер зняв окуляри.
Микита Родіонович усе ще мовчав.
— Здивовані? — розсміявся Юргенс і поклав важку руку на плече Ожогіна.
Тільки тепер остовпілий Микита Родіонович отямився.
— Здивований — це не те слово. Вражений… Убитий… — сказав він. — Адже я особисто, та й не я один, бачив, як везли домовину з тілом Юргенса на кладовище, як опускали в могилу, як засипали землею, як плакала дружина…
Юргенс знову розсміявся:
— Зі мною трапилась така сама пригода, як з Ісусом Христом. Різниця лише в тому, що той воскрес до похорону, а я після… Давайте поздоровкаємось: — І він потиснув руку Ожогіна. — Ви не раді бачити мене?
— Дуже радий… але цього я ніяк не можу зрозуміти…
— Я теж радий, що ви здорові, — продовжував Юргенс. — Розумію ваш стан, але поговоримо ми потім. Зараз я не маю часу і хочу лише потурбувати вас маленьким дорученням… Запам'ятайте одне: Юргенса немає, Юргенс мертвий для всіх. Є тепер лише Заволоко Казімір Станіславович, вихідець із Західної України, людина, яка цікавиться східним фольклором… Зрозуміли?
— Я завжди вас розумів, — відповів Ожогін.
— Чудово. Отже, мене цікавить у даний момент комерційний директор машинобудівного заводу. Поцікавтеся ним і з'ясуйте, яке політичне і громадське обличчя цього пана.
— Коли це вам потрібно?
— Через два-три дні, не пізніше.
— Постараюсь.
— Ну, а тепер до побачення. Раджимі вас знайде… До речі, запам'ятайте: Раджимі — людина своя, йому можна вірити в усьому. Якби не він і… — Юргенс зробив невелику паузу, — і не ви, то я б, мабуть, не рискнув появитися в цих краях… Ну, всього найкращого! До скорої зустрічі…
Ожогін вийшов. Загув мотор. Машина круто повернула і за хвилину зникла.
… Юргенс не спав. Сидячи в зручній качалці, він поринув у спогади. Як був вражений під час зустрічі з ним Ожогін! З часу його «смерті» минуло майже три роки. Взагалі тоді все вийшло непогано. Він сам підібрав покійника. Це було нелегкою справою: довелося облазити трохи не всі госпіталі, лікарні, морги, перш ніж вдалося знайти підходящий труп. Все інше не являло собою великих труднощів.
Дружина Юргенса тремтіла від однієї думки, що її Карл буде вважатися покійником, але потім примирилася. На другий день після похорону Юргенс відвідав кладовище, навіть сфотографував «свою» могилу.
Та хіба мало дечого траплялося в житті! От сьогодні він сказав Ожогіну, що Раджимі — вірна людина, що коли б не він, Юргенс не наважився б появитися тут. Він не додав: «появитися вдруге». Ожогіну цього знати не слід.
Карл Юргенс народився у 1891 році. Батько його був полковником артилерії. Після закінчення юнкерського училища Юргенса відправили на фронт і незабаром призначили організатором опорного розвідувального пункту, прикомандирувавши до штабу корпусу австро-угорської армії. Це було в 1914 році. З того часу Юргенс став розвідником.
21 серпня 1914 року зовсім несподівано на розташування австрійців обрушилися гвардійці однієї з дивізій, Преображенського і Семенівського полків. Юргенс потрапив у полон. Війна для нього закінчилася.
В числі інших полонених його відправили в одне з міст Середньої Азії. Військовополонені користувалися там відносною волею — їх відпускали до вечірньої перевірки з табору в місто. Чимало з них знайшли собі заняття, кожний по своїй професії.
У п'ятнадцятому році Юргенс познайомився з сином власника мануфактурного магазина Раджимі. Рухливий і завзятий, він ще тоді сміливо і безкарно проводив
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємні стежки», після закриття браузера.