Читати книгу - "Час жити і час помирати"

В епіграфі до роману «На західному фронті без змін» Еріх Ма-рія Ремарк написав: «Ця книжка — не звинувачення і не сповідь. Це — лише спроба розповісти про покоління, яке занапастила війна, про тих, хто став її жертвою, навіть коли врятувався від снарядів».

Перша світова війна і слідом за нею Версальська угода, змова монополістів, що відкрили Гітлерові шлях до влади, зробили і для майбутніх поколінь нездійсненною мрію героя роману — Пауля Бой-мера. Для них усе назавжди кануло в небуття: шепотіння тополиного листя заглушив лемент біснуватого фюрера, мелодії снів і книжок перетворились у вогнища, на яких спалювали спершу твори кращих синів Німеччини, а потім і мільйони людей; на зміну довгожданному миру прийшли походи зі смолоскипами, гарячкова підготовка до нової світової війни — війни, яка, за задумом її натхненників, мала підкорити весь світ, а насправді завершилася ганебною поразкою фашистської Німеччини.

І ось уже німецькі солдати, як і чверть століття тому, рушили дорогами Європи, щоб загарбати весь світ.

Ернст Гребер, центральний персонаж роману «Час жити і час помирати», як і мільйони інших німецьких солдатів, обдурених гітлерівською пропагандою, був глибоко переконаний в тому, що всі їхні дії в країні, на яку ступив фашистський чобіт, — це лише «акції оборони»: «На Німеччину накинувся ворог, нав’язав їй війну, і вона мусила захищатися».

Та ось Гребер у Радянському Союзі, на територію якого віроломно напала гітлерівська Німеччина. О, як відрізнялася ця війна, що в перші місяці також здавалася «переможним маршем», від усіх попередніх воєнних кампаній: тимчасові успіхи дуже швидко завершилися фатальними для фашизму невдачами — розгром під Москвою, знищення угруповання Паулюса на берегах Волги, поразка на Курській дузі, розрив сталевого кільця, яке протягом багатьох місяців стискалося навколо Ленінграда.

Настрій німецьких солдатів, які починали розуміти, що крах гітлерівського режиму неминучий, Ремарк відтворює вже в першому абзаці книжки: «У Росії смерть пахла інакше, ніж в Африці… В Росії смерть була липка і смердюча». То смерділи трупи німецьких солдатів.

І все це було не результатом окремих воєнних невдач, не ви-. падковими епізодами, що іноді вимагали тактичного відступу. Це були поразка і відступ. Тепер відступали не окремі розбиті корпуси, а вся німецька армія, і відступ вів у саме серце Німеччини — Берлін.

Греберові, як і мільйонам інших солдатів, починає відкриватися страшна істина: «Поки перемагали, все було гаразд, а те, що не гаразд, вони намагалися не помічати або пояснювали високою метою. Що ж то була за мета? Хіба вона ніколи не мала зворотного боку? І хіба той зворотний бік не був завжди темний і варварський? Чому він не помічав цього раніше? А чи справді, не помічав?»

Ні, письменник, всупереч твердженню окремих західних критиків, що намагалися будь-якою ціною принизити антифашистський пафос роману Ремарка, зовсім не переспівує тут мотиви першого свого твору. Навпаки, з самого початку книжки стають цілком очевидними не лише риси типологічності, що об’єднують обидва романи, але й чітко виражені грані відмінності, що пролягають між ними.

В першу чергу це — стосується неправильного, але введеного в літературу самим Ремарком поняття «фронтова дружба», яка в роки світової бойні нібито тільки й допомагала солдатам виносити всі їхні муки.

В романі «Час жити і час помирати» феномена «фронтової дружби» більше не існує. Та й звідки було взятися цьому фантому, — коли навіть у роті, що загубилася десь на неосяжних

просторах Росії, поруч з Гребером опинилися і переконаний, антифашист Іммерман, і фельдфебель Мюкке, який не знає нічого, крім військового статуту, і селянин Зауер, який мріє лише про те, щоб знову повернутися на рідну нину, і бандит, гвалтівник і садист із подобою херувима — гестапівець Штайнбреннер.

Не могло тут, на безмежних просторах Росії, бути «фронтової дружби» і через те, що основна маса солдатів — хто раніше, а хто пізніше, як це сталося з Гребером, — уже давно переконалася: гітлерівська Німеччина веде несправедливу, загарбницьку війну. «Ми шаленіли, як Атілла або Чингіс-хая. Ми поламали всі угоди, й людські закони».

І даремно Гребер намагається довести Фрезенбургу, хоч і в самого вже виникли сумніви, що війна для фашистського рейху — це «історична необхідність». Той лише презирливо махає рукою: «Есесівці… Лише за них ми ще б’ємося. За СС, за гестапо, за брехунів і спекулянтів, за фанатиків, убивць і божевільних — щоб вони ще якийсь рік утримались при владі. За них — і більш ні за кого. Війну давно програно».

Коли для Фрезенбурга, який завжди ставився критично до фашистського режиму, кінцева поразка гітлерівських полчищ була зрозумілою істиною, то Гребер по-справжньому почне прозрівати, аж у тилу, коли дістане коротку відпустку.

Тил? У свідомості Пауля Боймера («На Західному фронті без змін»), що приїхав у відпустку в рідне містечко, існувала чітка демаркаційна лінія між фронтом і тилом. Гребера ж («Час жити і час помирати») життєвий досвід навчив, що цієї ілюзорної демаркаційної лінії немає та й не може бути: місто, в якому він народився і виріс, безперервно бомбували, все перетворилось на руїни. Здавалося, Гребер потрапив у вічну оселю небуття, у царство смерті, підвладне лише потворний законам руйнування…

Саме тут, серед руїн рідного міста, що ніби моделює в собі падіння фашистської держави, Ернст Гребер— саме життя вчить його цьому — нарешті усвідомлює, який ворожий. гітлерівський режим німецькому народові. Водночас він, прозріваючи, починає відчувати і свою трагічну провину, яка полягає в тому, що в той час, коли вирішувалась доля німецького народу уже не тільки на фронті, а і в душах, у серцях людей, — він і далі лишався на цілком пасивних позиціях. І в цьому ракурсі Ернст Гребер — один із найчіткіше окреслених образів так званого «негероя» в західному критичному реалізмі XX сторіччя.

Гребер стає живим свідком злочинів, які чинили фашисти. Але разом з тим він так зав’яз у твані соціального, політичного і морального опортунізму, перетворився на бездушний автомат, який підкоряється лиігіе військовим наказам, що часом здається, ніби в

світі немає нічого, що змусило б його скинути з себе потворну маску байдужості.

Гребер говорить правду лише своїй коханій Елізабет. Проте й ця його «правда» об’єктивно виявляється напівправдою. Боячись завдати їй болю і, отже, вкрасти в себе кілька годин трепетного, як струна, кохання, він приховує від неї звістку про загибель