Читати книгу - "Дві Вежі"

Горлум дав знак зупинитися. У стіні чорніла кругла діра. З неї тхнуло трупним смородом, ще гірше, ніж у гнилій долині Моргула.

— Нам туди, — шепнув Горлум, — вхід отут. Назви підземелля він і зараз не сказав. А це був Тірах-Унгол, Лабіринт Шелоби…

- Іншого шляху немає, Смеагорле? — запитав Фродо.

— Немає, немає! Потрібно йти туди!

— А чи сам ти ходив? — запитав Сем. — Втім, тобі сморід не загроза! [296]

Горлум блиенув очима.

— Гобіт нам не довіряє, мій дорогессегіький, — засичав він. — Не бажає нам вірити. Але Смеагорл усе знає… Так-так! Він пройшов тут одного разу, наскрізь пройшов гору, ця стежка — єдина!

— А смердить відкіля? — г не вгамовувався Сем. — Це знаєш, на що схоже? Тьху, і казати огидно! Схоже на лігвище орків, де сто років не чистили…

— Та що вже там, — сказав Фродо. — Орки, не орки, йти треба, подітися нікуди…

Вони вдихнули глибше, немов про запас, гірського повітря і ввійшли до печери. Вже за кілька кроків від входу темрява стала безпросвітною. Ніколи в житті не доводилося Фродо і Сему потрапляти в таку моторошну темряву: навіть у Морії морок не був настільки густим і глибоким. Там хоч інколи віяло свіжим вітром, там гуляла луна і можна було відчути простір навколо себе. А тут у застійному повітрі глухнули і звуки, і розум, і пам'ять про кольори, про квіти. Ніч була завжди і буде вічно, не існує нічого, крім ночі… Правда, чуття гобіти не втратили, а дотик навіть загострився — тепер пальці рук і ніг були їм замість очей. Проти сподівання, дно і стіни тунелю виявилися зовсім гладенькими, подекуди траплялися одна-дві сходинки, і виразно відчувався досить крутий підйом. Гобіти ледь діставали до стін витягнутою рукою, хоча йшли пліч-о-пліч; здавалося, що їх розділяє прірва і кожен приречений наодинці тинятися в цій всесвітній пітьмі.

Горлум випередив їх, спочатку ненабагато. Поки гобіти ще помічали подробиці, вони чули подих і сичання. Але незабаром їх охопило дивне оціпеніння, чуття і слух притупилися, і тільки зусилля волі штовхало вперед, до мети, до виходу. Вони втратили почуття часу і відстані, але ще не зайшли далеко, коли ліва рука Сема намацала пролом у стіні; звідти ледь тягло холодом.

— Бічні ходи, — шепнув Сем, хоч язик його не слухався. — Лігвище орків, я так і знав…

Потім він знайшов ще один провал праворуч, а Фродо — ліворуч, і ще, і ще; проміжки були то ширші, то вужчі, але з шляху не збивали — головний прохід прямо і неухильно підіймався нагору. Чи далеко він тягнеться і скільки їм терпіти ще? Чим вище, тим задушливіше ставало; під склепінням проходу щось вилося, до голів, до [297] плечей торкалося якесь клоччя чи батоги, що звисали зі стелі. Сморід густішав. З усіх почуттів у гобітів залишився тільки нюх, і він став для них найгіршим катуванням. Скільки часу минуло — година, три, п'ять? Година здавалася добою або навіть тижнем… Сем пригорнувся до Фродо, вони взялися за руки і тепер не боялися загубити один одного. Фродо продовжував лівою рукою обмацувати стіну і раптом ледве не провалився в чергову порожнечу. Цей пролом виявився набагато ширший за колишні, з нього так тхнуло і так виразно відчувалася чиясь напружена зла воля, що Фродо очманів, а Сем похитнувся і впав; силкуючись здолати страх, Фродо потягнув Сема за руку.

— Вставай! — хрипло прошепотів він. — Тут гніздо і смороду, і страху, скоріше вперед!

Зібравши залишки сил, він підняв Сема і потяг, але ж потрібно було ще рухати власними ногами… Сем плентався, спотикаючись: крок, другий, третій… шостий… Вони не бачили, чи скінчився небезпечний пролом, але відразу помітили, що можуть ворушитися вільно — невідомий ворог послабив лабети.

І тоді тунель роздвоївся. В пітьмі вони не могли визначити, який з коридорів ширший і куди повертати. Доводилося вибирати наосліп, а помилка означала вірну смерть!

— Куди ж пішов Горлум? — беззвучно запитав Сем. — Чому нас не почекав?

— Смеагорле! — нерішуче покликав Фродо. — Смеагорле!

Голос його зривався, слова пролунали ледь чутно. Ніхто не відповів, навіть луна.

— Цього разу ми, здається, зовсім пропали, — пробурмотів Сем. — Мабуть, заздалегідь смакував, як заведе нас сюди і кине. Ну, Горлуме! Потрапиш ти мені до рук, гадино, ото вже наплачешся…

Обмацавши стіни, вони з'ясували, що ліворуч ходу немає — там був кінець тунелю, а може, обвал.

— Виходить, нам праворуч, — шепнув Фродо.

— То ходімте ж скоріше, — видихнув Сем. — Десь тут ховається якесь чудовисько ще гірше за Горлума, воно на нас вирячується… відчуваєте?

Вони відійшли лише кроків на десять, коли раптом почули незнайомий, особливо страшний у цій тиші звук: булькіт, бурмотіння, протяжливе, злісне сичання. Гобіти [298] обернулися, нічого не побачили і завмерли, не знаючи, що робити далі.

— Це пастка, — мовив Фродо і взявся за меча. Йому згадався Могильник, де він здобув його. Ех, сюди б Тома Бомбадила! Серце защеміло від нестримного розпачу, і раптом перед очима спалахнуло світло; сяйво переломилося на окремі кольори, заграло зеленню, золотом і лазур'ю, і Фродо побачив, начебто на малюсінькій, мистецьки написаній картині, Володарку Галадріель на свіжій траві лоріен-ського лугу і почув: «Тебе, Хранителю, я обдаровую останнім… У цьому фіалі крапля води з Дзеркальної заводі, пронизана променями Стьмарила, вечірньої зірки. Чим чорніша Тьма, тим вона яскравіше сяє…»

Булькіт і шипіння наближалися, до них додався ще різкий скрип, немов якась величезна комаха повзла, даючи знати про себе хвилями гнилого смороду.

— Пане, пане! — вигукнув Сем, бо до нього повернулися разом і голос, і жвавість. — Де фіал? Володарка обіцяла, що він освітить нам будь-яку пітьму!

— Фіал? Володарка? — повторив Фродо, не розуміючи. — Авжеж! Як же я міг забути!

Він сунув руку за пазуху й обережно витягнув дарунок Галадріелі. Кришталеве скло слабко засвітилося, як зірка у вечірньому тумані, потім дужче, дужче, і от засяяло сонячне полум'я, начебто сам Еаренділ зійшов з небесного шляху в надра землі й останній Сільмарил сяє в його вінці, і рука фродо сама по собі засвітилася! Темрява відступила.

Фродо здивувався: і це чудо він так довго зберігав, як пам'ятну дрібничку, не відаючи його цінності і сили! Він майже не думав про нього в дорозі, вперше згадав у долині Моргула, але відкрити не ризикнув, щоб ворог не помітив світла. А тепер…

— Айя Еарендил Єленіон аккалима! — вигукнув він — невідомо відкіля знайшлися слова, немов чийсь інший голос вирвався з його грудей, сильний, дзвінкий, не перекручений затхлістю підземель.

У Середзем'ї ще доживають свій вік потвори ночі, древні