Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

й за кордоном, іноді їхні діти навчалися в європейських школах. Вони мали що втрачати в результаті конфлікту: свій спосіб життя, нерухомість, бізнес і дорогі автомобілі. Окрім суто матеріальних передумов, зерна цих розбіжностей було закладено й у рисах характеру, які спонукали людей ставати підприємцями: самостійності, відповідальності, мобільності та відкритості новому, які відрізняли їх від пасивних і звиклих до патрон-клієнтських відносин донбаських робітників.

Лідери російських маріонеток, які інтегрували до своїх лав чимало «місцевих наркоманів і гангстерів»[679], колишніх в’язнів із нашвидкуруч розпущених тюрем[680], часто самі мали кримінальне минуле. Росіянин «Алєксандр», який брав участь в анексії Криму, розповів, що збройні формування, котрі Москва утримує на Донбасі, «перетворилися на банди, зайняті насильством та грабунком», а «люди ставали заручниками, і їх звільняли за викуп. Часто вони [кремлівські маріонетки] воювали між собою за сфери впливу». Зброя, жалівся він, потрапила тут до рук «злочинців і наркоманів, які грабували людність, привласнювали бізнес, будинки та авто», тож «ситуація для проекту “російського світу” стає дедалі більш катастрофічною»[681].

Денис Пушилін, колишній «спікер парламенту ДНР», проголошений після вбивства Олександра Захарченка новим «главою республіки», до 2014 року мав певну «репутацію в українському кримінальному світі»[682]; у його злочинному «послужному списку» фігурувала участь у схемі скандальної шахрайської фінансової піраміди «МММ». Відомий російський співак, уродженець Донеччини Іосіф Кобзон, який під час російсько-української війни неодноразово відвідував окуповані території, був пов’язаний з організованою злочинністю ще починаючи з 1990-х років. Кобзон і Отар Квантрішвілі, убитий у 1994 році, мали тісні зв’язки з криміналітетом і очолювали нібито благодійні соціальні фонди та спортивні клуби, що насправді були інструментами для відмивання грошей[683].

Відповідаючи на запитання, чи могли б російські маріонетки розраховувати на підтримку населення Харкова у разі його збройного захоплення, місцевий мешканець відповів: «У нас також є купа наброду, який вхопиться за зброю і бігатиме колами: той, хто є нікчемою, зненацька отримує зброю, і одразу стає кимось важливим»[684]. Отримавши зброю, безробітний чи частково зайнятий робітник набуває почуття цілеспрямованості та історичної значимості своїх дій[685]. Для багатьох із тих, хто потерпав на Донбасі після 1991 року, звичайним явищем є схиляння перед силою та жорстокістю, але і воно не було безмежним. Колишній міський голова Маріуполя Юрій Хотлубей так згадував про нетривалу окупацію міста російськими маріонетками у квітні-червні 2014 року: «Вони були звичайними злочинцями, які шантажували і ґвалтували, тому їм насправді були не раді»[686].

Морально-психологічний та загальнокультурний рівень російських маріонеток неминуче позначився на їхньому ставленні до прав людини та верховенства закону. У Луганську за ініціативи командира батальйону «Призрак» («Примара») Олексія Мозгового людину, запідозрену в зґвалтуванні, без вивчення доказів оголосили винною і засудили до смерті шляхом піднімання рук присутніх на місці глядачів[687]. Поплічники Мозгового в околицях Сєвєродонецька і Лисичанська та Ґіркіна у Слов’янську без суду катували і страчували підозрюваних у мародерстві й наркоторгівлі; подібні розправи окупанти та російські маріонетки чинили і в інших місцях[688].

КРИМ

У парламенті Автономної Республіки Крим та органах самоврядування на місцях Партія регіонів об’єднала велику кількість колишніх та діючих кримінальних лідерів[689]. За даними тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, на виборах до Верховної ради Криму та місцевих рад у березні 2006 року сотні кандидатів, які балотувалися від виборчих блоків «За Союз», «За Януковича!» та «Блоку Куніцина», «мали проблеми із законом». Самого Сергія Куніцина, який за президентства Ющенка був головою Севастопольської міської державної адміністрації та мав тісні зв’язки з газовим магнатом Дмитром Фірташем, у 2012 році обрали до українського парламенту від партії УДАР Віталія Кличка, а на позачергових виборах 2014 року, після здійсненої «російськомовними бюрократами та кримінальниками» за підтримки «найманих головорізів»[690] анексії Криму