Читати книгу - "Чтиво"

инок був таким же, як і решта села: сонний, низенький, пошкоджений сіллю. Життя починалося до світанку, коли припливали рибалки з відрами кальмарів і мішками креветок. О пів на шосту приїжджали вантажівки, і о дев’ятій продуктів, крім зовсім поганих, уже не лишалося. Ближче до вечора люди прокидалися після сієсти, чоловіки, позіхаючи, ішли пропустити скляночку, а жінки з важкими грудями ганяли напівголих дітей з недоречними обличчями давніх індійців. Хлопці змагалися за поганенький пошарпаний м’яч, доки ввечері їх не кликав додому солодкий запах тушкованої свинини.

Пфефферкорн у солом’яному капелюсі з широкими краями ішов між рядами, вибираючи помідори. Він більше не вважав дріб’язковим торгуватися за знижку в кілька песо. Торгування не лише терпіли, воно було бажаним, немов танок, що допомагав освіжити нудні стосунки. Він передав шість найспіліших плодів торговцю, той зважив їх на іржавих терезах і заявив, що загальна вага — одинадцять кілограмів. Смішно, відповів Пфефферкорн. Ще ніколи в історії сільського господарства шість томатів стільки не важили. Він скаржитиметься старійшині, повідомить падре, візьме свою сокиру (хоча ніякої сокири у нього не було), він заплатить лише певну суму (він швидко підрахував) і ані центаво більше. Торговець відповів, що він розориться, що і так уже надав Пфефферкорнові знижку, і взагалі, хто той такий, щоб так розмовляти? Через кілька реплік вони погодились щодо ціни, як і за день до цього, і потисли один одному руки.

На обрії вже було Різдво, на вулицях лишилися сліди вчорашніх вечірок. Пфефферкорн узяв пакети з продуктами і пішов до пошти, яка водночас була і конторою каналізації, і відділком з контролю за шкідниками, і офісом грошових переказів «Вестерн Юніон». Один-єдиний службовець швиденько змінював вивіски у віконці в залежності від того, хто заходив у двері. Щойно він побачив Пфефферкорна, змінив «ALCANTARILLADOS» на «CORREOS» і почав ритися в купі пакунків, штовхаючи старенький стіл, і тому люди і тварини в маленькому пластиковому вертепі застрибали в химерному танці.

— Учора прийшло... У вас голова не болить?.. Розпишіться тут... Дякую.

Коли надходила посилка, Пфефферкорн часто уже забував, що він замовив, і розривати пакунок було ще цікавіше — такий собі подарунок від себе самого. Щоб подовжити задоволення, він прогулявся вулицею. Посидів на берегу, поспостерігав, як старі годують птахів. Жінка в шалі, строкатій, як технічна заставка на телебаченні, продала йому оладків у пальмовому сиропі,— сезонні ласощі. Він з’їв один, і шлунок став таким важким, немов його вдарив копитом мул. Він переклав пакунок під іншу руку і пішов до будинку священика.

кихось тридцять вісім місяців тому «Тъедж» пристав до берегу Гавани. Доки команда бенкетувала в місті, Яромир посадовив Пфефферкорна в таксі і повіз до найближчої лікарні. Зареєстрували його під вигаданим ім’ям. Провели в палату для туристів. Зробили рентген. Ногу зламали заново і склали кістки правильно. Яромир не відходив від нього чотири дні. Коли він зібрався іти, Пфефферкорн запропонував заплатити, але чоловік відмовився, рикнувши. Йому і так непогано, сказав він. Додому він повезе тютюн і цукор, і сімсот фунтів вантажу залишаться незадекларованими, їх продадуть на туніському чорному ринку. Нехай Пфефферкорн лишить гроші собі.

З лікарні він виписався з милицями, пляшечкою знеболювального і наказом прийти через п’ять тижнів. Він зупинився в дешевому готелі і дивився бейсбол. Дивився венесуельські серіали. Подивився два епізоди програми «Вірш, такий поганий!» Щоб попрактикуватися, він розмовляв з телевізором. Іспанською він не говорив від часів старших класів, коли вони вели розмови цією мовою з Біллом.

Після того як зняли гіпс, він іще місяць набирався на силі. Ходив на довгі прогулянки. Почав качати прес. Сидів на Плаза де ла Катедрал, їв крокети і слухав вуличних музикантів. Слухав, як уночі палять із гармати в фортеці Сан-Карлос-де-Ла-Кабанья. Багато міркував.

Він узяв таксі й поїхав на ізольований пляж за тридцять миль від міста. Заплатив водію, щоб той його почекав. Походив уздовж берега. Вода відступила з відпливом. Він опустився на коліна і вирив руками ямку. Дістав мило з полімеру дубнія і поклав у пісок. Узяв розчинник-одеколон, направив носик розпилювача на мило і натиснув тричі. Мило почало вкриватися бульбашками і потроху зникати. Дія розчинника на мило була не такою ефективною, як на дерев’яний ящик. Він бризнув іще раз. Полімер зашипів. Тоді він заходився бризкати, доки в ямці не лишилося нічого, крім купки піни. Щось він не побачив нічого, що б нагадувало флешку. Це означало, що в справі з Жульком він був лише наживкою. Отже, Пол брехав, а Карлотта мала рацію. Він ніколи не зможе повернутися додому.

Він попросив водія таксі відвезти його до набережної Малекон. Пішов уздовж еспланади, прикриваючи очі від сонця і поглядаючи на північ, у бік Кі-Вест. Той був занадто далеко, щоб його побачити, але Пфефферкорн уявив, ніби щось бачить.