Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Того самого вечора в домі Костадо, тільки-но кінчився обід, П'єр, як і завжди, пішов до себе в кімнату, а Робер трохи затримався. Мати не питала нічого. Але інколи вигуком або й просто поглядом допомагала йому висловити те, що він хотів. Проте коли Робер натякнув, що Роза намагалася вплинути на нього в інтересах своєї родини, повівши мову про Леоньян, вона не втрималась:

— Оце вже що ні, то ні, сину! Не вірю, що Роза на таке здатна. Я ж добре знаю дівчинку. Звичайно, я не маю щодо неї ніяких ілюзій, та, мабуть, ти від мене їх і не вимагатимеш. Як на мене, не надто вона кмітлива; можливо, я помиляюсь. Але щодо мужності — ніде правди діти: це у неї є. Проте гарні нахили не заступлять того, чого нема. Крім того, дуже вона квола. Коли ти її привів до нас, — а я ж її не бачила відтоді, як у них сталося нещастя, — я її не відразу й упізнала… Їй би треба десь відпочити на лоні природи; перед весіллям це не вийде — я не хотіла б, щоб через тебе вона позбулася свого заробітку, а потім… Дивні ви, чоловіки! Не розумію, як може подобатись хирлява дівчина… Зрештою тобі вона подобається, і я в це не втручатимусь. Та щоб вона була здатна на якісь інтриги, цього я не допускаю…

Робер відповів, що і в нього такої підозри нема. Роза піддалася на намови, та й годі.

— Ну, хлопче, тоді не вагайся; як вона ще з тобою заведе про це мову, відразу обріж її. Є два типи дівчат: одні кидають батьківський дім одразу, дбають лише за інтереси чоловіка, а інші серцем лишаються з батьками, а про чоловікову родину й думати не хочуть. Якщо твоя Роза належить до другого типу, то шкода тебе й нас усіх шкода. Становище й так уже незавидне — і в тебе, і в нас усіх: оце твоє одруження на самому початку кар'єри — справжня катастрофа.

Робер устав.

— Чому ти завдаєш мені болю? — спитав він плаксиво. — Невже це тобі приємно?

— Я? Я завдаю тобі болю?

Він підійшов до матері:

— Чого ти домагаєшся? Моє одруження — справа вирішена, тут не зміниш нічого. Спробуймо поглянути на нього з гарної сторони.

— Нема тут гарної сторони, — мовила вона невблаганно.

— Зрештою, я дав слово.

— Ти даси слово мерові та священикові. А нині ти лише наречений. Ще й заручин не було. Ну, що ж! — раптом скрикнула вона. — Ти хочеш мене присилувати — тим гірше! І все одно я сподіватимусь, що цього не станеться. Надіятимусь не знаю на що — на хворобу, на землетрус — як мати засудженого до страти…

Вона чекала вибуху. Але Робер кілька секунд мовчав. Нарешті тихенько промовив:

— Вона помре.

Леоні Костадо захлинулась від хвилювання. Вона важко підвелась, поклала руки на Роберові плечі й сказала, шукаючи очима його погляду:

— Бачу, синку, ти все розумієш, і в тебе ніяких ілюзій нема, проте сам ти лізеш у зашморг…

Він мляво перечив, запевняв, що любить Розу, що вже пізно міняти щось, повторював, що вона помре.

— Ні, вона тільки страждатиме, але ще більше страждатиме, коли зрозуміє, що зав'язала світ чоловікові й він не може їй цього простити.

Леоні відчула, що на цей раз досить, що треба спинитися. Але не змогла втриматися ще від однієї спокуси — вийняла з шухляди відому Роберові жовту папку з документами про розподіл майна.

— Ось приблизні підрахунки того, що нам залишається, коли сплатимо податки, заплатимо нотаріусові, експертам. Ви матимете хіба що по десять тисяч ренти…

— А прибутки з будинків?

— Які там прибутки? Видатки більші за прибутки.

Голос у Робера затремтів:

— Ти гіпнотизуєш себе грошовими справами. А йдеться ж про живу істоту, про молоду беззахисну дівчину.

Мати обняла його.

— Я про тебе думаю, любий! Не можеш ти дорікати мені, що я думаю насамперед про рідного сина. Не хочу, щоб ти був нещасний.

— Я буду щасливий, коли буде щаслива Роза. Я самої думки не можу знести, що вона страждає через мене.

— Я розумію тебе… Не слід робити чогось такого, за що потім доведеться червоніти.

— Отже, ти й сама розумієш, що виходу нема.

Вона відчула у нього в голосі легеньке розчарування й додала обережно:

— Вихід завжди є. Тільки не відразу його побачиш.

На порозі Робер обернувся:

— Ти не думай, що зможеш мене відмовити…

— Я нічого не думаю, любий. Лягай спати, не працюй допізна.

Над містом уже два дні збиралася гроза. Роза сказала Роберові:

— Якщо пуститься дощ, зачекай на мене в кондитерській напроти сквера. Так, так, у Егера. О шостій там нікого не буває.

Вибило чверть на сьому. Робер з'їв уже троє тістечок, і його нудило. По вітринній шибі струмувала вода.

«Якщо вона за п'ять хвилин не з'явиться, я піду», — думав він. Під грозову годину в Робера завжди були напружені нерви. Він знав це й боявся, що може вибухнути гнівом. Притиснувшись лобом до скла, він, як бувало в дитинстві, дивився на тротуар: по ньому порошили дощові краплі, розкидаючи дрібненькі бризки.

Він переконував себе, що Роза запізнюється через дощ. «Певно, не захопила з собою парасоля. Хіба ж вона