Читати книгу - "Зоряні крила"

Навіть розмовляти якось не хочеться. Всі думки зайняті тільки одним — як працюють мотори і компресор, що робиться там, у бомбі. Всі почуття загострено до краю. Коли трохи дужчає струм у мережі і мотори починають гудіти сильніше, Ганна і Яринка здригаються.

Але ось і вони минають, ці дві довжелезні години. Замовкають мотори, і тоді надзвичайна тиша запановує у кімнаті. Тільки чути, як з ледве помітним сичанням із бомби повертається знову у балони залишок азоту. Стрілка на манометрі помалу опускається до нуля.

Яринка знімає блискучу бомбу, підносить її до столу і над великим, чисто витертим склом перевертає її горлом донизу. На скло помалу висипається темний сизуватий порошок.

Подруги дивляться на нього, як зачаровані. Так триває лише мить. Потім вони переносять свої здобутки нагору, в лабораторію. Тут треба усе перевірити, все проаналізувати.

Яринка нервує, поспішає. Їй хочеться швидше усе взнати, в усьому переконатися. Спочатку Ганна теж хвилюється і нервує, але несподівано бере себе в руки й говорить:

— Зараз ми замкнемо все це у вибухову камеру, де на нього дійсно ніщо не зможе вплинути, а собі залишимо тільки малесеньку часточку для аналізів, бо, я тобі признаюсь одверто, мені страшно.

І Ярина мовчки погоджується з нею, хоч і не хотілося б марнувати часу на пересипання і переховування цього сизого, майже сріблястого порошку.

І вони ховають у вибухову камеру, де не страшний найсильніший вибух, весь порошок, зсипаний у невеличку колбу. На столі у пробірках залишається лише по кілька зерняток.

Це вже пізня ніч. Тиша і темрява стоїть над світом.

На сході ледве помітно починає голубіти небо — вже скоро почнеться світанок.

— Так, — говорить Ганна, закінчуючи аналіз, — все сходиться з записами Коробова. Значить, оце вона і є, та сама таємнича речовина.

І Ганна дивиться на пробірки, ніби намагаючись побачити там щось надзвичайне.

Вони беруться до роботи. У маленькій вибуховій камері намагаються вони одержати вибух нової речовини. Вони пробують вогонь і детонацію, вони пробують сірчану кислоту і гримучу ртуть. Але кислота тихо шипить, геть розкладаючи речовину, вогонь не впливає зовсім, навіть дуже високі температури не змінюють сіруватого відтінку зернят, запали гримучої ртуті вибухають самі і не викликають більше ніякого вибуху.

— Треба кінчати, — позіхаючи, говорить Яринка, — дивись, вже скоро світанок. Завтра ще буде час.

Ганна дивиться у вікно. Велетенська заграва світанку здіймається у небо. Півнебозводу палає непередавано багряними кольорами. Зараз зійде сонце.

— Так, треба кінчати, — говорить Ганна, — я піду вниз, заберу реактиви. Ти теж поприбирай тут. Зараз поїдемо додому. Це ж уже скоро трамваї підуть.

Вона виходить. Настрій в обох подруг якийсь дивний, ніби трохи пригнічений. Таке враження, ніби пройшли вони зовсім близько біля своєї мети і не помітили головного. І навіть не зовсім зрозуміло, як далі йти, — а від того приходять сумніви і невіра у власні сили.

Яринка опускається на стілець у кутку лабораторії. Вона дуже стомилася за цю піч. Зараз треба поїхати додому, добре виспатися і спочити.

А за вікном все світлішає і світлішає багрянець неба, ще хвилина, дві — і бризнуть перші промені сонця.

Яринка дивиться у вікно. Хмарини міняються на її очах, і ніби відблиск ножа прорізає світанок, і все затоплює, знищуючи багрянці, перший промінь сонця.

І Яринці здається, ніби відблиск його загорівся в пробірках, ніби малесенькі іскри з'явилися за тонким склом. Дівчина хоче встати і підійти глянути, що трапилося, але в ту ж мить вибух струшує стіни лабораторії, кидає дівчину на підлогу і далеко у двір виносить широкі віконні рами.

У вестибюлі лікарні провели вони всі троє довгий літній день. Це була неділя, і ніхто не міг пригадати більш сумного дня відпочинку. Мовчазні і суворі, сиділи вони поруч на стільцях, тільки коли-не-коли перекидаючись одним-двома словами та жадібно ловлячи кожне слово, кожен погляд лікарів, які виходили з довгих білих коридорів.

Інколи виходила висока сива лікарка, і тоді всі троє зривалися з місць, підбігали до неї, бажаючи почути щось нове, щось втішне.

Але відповідь весь час була однакова:

— Яринка все ще марить в непритомності. Її, видно, дуже вдарило вибуховою хвилею, хоч зовнішніх поранень немає жодного. Лікарі побоюються крововиливу в мозок.

І знову сідали Ганна, Орленко і Король на свої місця, довгі години просиджували на своїх стільцях, добре розуміючи, що слід було б піти і відпочити, — не в силі піти, не в силі відірвати погляд від високих білих, матовим склом затягнутих дверей.

Так минув цілий день. Вони навіть не згадували про їжу. Думка про те, що прийде ніч і доведеться піти відсіля, здавалася жахливою.

Ганна страшенно картала себе за те, що залишила Яринку одну в ту останню мить. Може, вона, холоднокровніша і досвідченіша, якось могла б запобігти нещастю. Благословляла ту мить, коли їй спало на думку заховати всю речовину у вибухову камеру, залишивши тільки кілька зернят. Та й ці зернята наробили такого, що навіть подумати страшно.

А години минали й минали, і вже ніч заходила над містом, а сива лікарка все ще не могла сказати нічого втішного.

Для Короля це були важкі години. Йому здавалося, ніби нещастя навалилося на нього, як страшна брила, і годі було її зрушити чи скинути. І оце відчуття власного безсилля, неможливість якось зарадити дратувало найбільше.

Орленко сидів, украй пригнічений, ніби розчавлений горем. Він навіть нічого не міг говорити, тільки дивився, невідступно дивився на білі двері.

А у великій білосніжній