Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

Всі мовчали. Кожен думав тільки про те, щоб якнайшвидше вибратися з цього зеленого пекла. Щоб коням було легше, ми рушили далі пішки, тримаючи їх за поводи. Через дві години Єменка раптом зупинився і стурбовано заметушився між двома великими деревами. Це були кедри. Потім тунгус дістав свого зошита, з хвилину щось роздивлявся в ньому і розчаровано вигукнув:

— Ми їдемо не в тому напрямку, треба повертатися назад!

Ці слова у всіх викликали цілком зрозумілу реакцію. Чижов вилаявся, Старобор заричав, як роздратований ведмідь, а Тамара сплеснула руками над головою, вигукнувши:

— І тільки тепер ви це побачили?

Єменка пригнічено зітхав і доводив, що не він збився з дороги, а дорога збила його.

— Для нас це абсолютно однаково, — констатував Олег, — скажіть, лишень, з чого ви судите, що ми заблудили?

— Ось із цих напівзарослих знаків на двох деревах. Погляньте самі…

Олег уважно оглянув дерева. Я теж підійшов і помітив на товстенному стовбурі шість зарубок. Між ними був ледве помітний хвилястий еліпс.

— Що це означає? — спитав Олег.

Єменка подав нам зошит і показав такий самий, але чітко намальований знак, під яким було написано: «Стій, небезпека! Повертайся!»

На другому дереві була інша позначка. Вона нагадувала собою коло з двома ламаними лініями поруч. Розшифровка в зошиті говорила: «Трясовини, шлях помічений навмисне, для обману недругів».

Олег на мить задумався, потім його обличчя повеселіло, і він сказав:

— І все-таки це означає, що ми йдемо шляхом, яким пройшли мій дід з вашим після того, як їм пощастило знайти скарб у горах. Мабуть, вони самі й позначили цю стежку, щоб заплутати непроханих гостей. Отже, ми йшли вірним шляхом до мети, але не помітили роздоріжжя, де, напевне, був відповідний знак. Повертаймося назад! Ми ще нічого не втратили.

— Авжеж, Тільки всього-на-всього п'ять літрів поту і гарний настрій, — буркнув Старобор таким густим басом, що ми засміялися.

І знову ми продиралися крізь хащі. Духота ставала нестерпною, хоч сонце вже хилилося на захід і промені його губилися в зеленій покрівлі над нашими головами. Здавалося, дорозі не буде кінця. Єменка, Чижов і Олег уважно придивлялися до дерев, щоб часом не проминути сподівану мітку. Коні йшли, понуро звісивши голови. Раптом один з них спіткнувся, аж дзвякнула підкова. Оглянувшись, Єменка зупинився і докірливо гукнув:

— Старобор, чи ти спиш у сідлі? І кінь твій разом з тобою? Спотикається на рівному місці.

— Я не сплю навіть тоді, коли в мене заплющені очі. І коня мого не ганьби. Спіткнувся об якесь каміння.

— Де тут візьметься каміння на м'якому грунті? — дивувався тунгус.

— Якщо не віриш, то подивись, — відповів йому Старобор.

Єменка не полінувався і зіскочив з коня, а коли побачив купку каміння в траві — свиснув так голосно, що до нього прибігли всі три собаки, які досі пленталися позаду.

— Наша взяла! Знак!

Ми теж спішилися, щоб поглянути на орієнтир, об який спіткнувся втомлений кінь. Єменка розгорнув траву, зрізав її мисливським ножем. Перед ним лежала купка каміння. Камінці були складені неправильним колом. Тунгус голосно їх порахував і, нарешті, сказав:

— Дев'ятнадцять кроків на південь… — І бігцем зник за темно-зеленою стіною молодняка.

Незабаром він повернувся і усміхаючись повідомив, що знайшов правильний шлях!

Він пролягав на відстані приблизно п'ятдесяти метрів на південь від нашої стежки, за гущавиною. На це і вказував знак із каміння. Іван Хомич Феклістов з Хатангіном колись чимало тут попрацювали, спрямовуючи випадкову звірину стежкою, яка навіть через двадцять років спокушала подорожніх і збивала їх з правильного напрямку. Ми насилу провели коней через плетиво дерев та кущів і, нарешті, вийшли на хорошу стежку, що вела на схід. Де й поділася втома! їхали ми швидко і надвечір уже досягли невеличкого джерела, звідки тихо жебонів струмочок, стікаючи схилом у долину. Він був майже непомітним під зеленим покривалом. Забувши навіть про посуд, ми черпали воду просто пригорщами, поки не втолили спрагу. Потім помили руки й довго хлюпали собі в обличчя прохолодною прозорою водою, що збігала ручаєм до гірського потоку. Ховаючись у заглибині, бурхливий потічок стікав до низини, ніби прагнув швидше знову зникнути у зеленому лабіринті непрохідної тайги.

Години дві ми згаяли, шукаючи місце, звідки можна було б оглянути все навколо. Вже смеркало, коли ми, нарешті, вибралися на високий пагорб, що панував над буйно-зеленою пущею.

Опинившись на ньому, ми радісно зітхнули. Перед нами височіли гори — так, так, Сурунганські гори, вершини яких танули у вечірньому тумані. Могутній масив складчастих скель здіймався до неба.

Гори якось несподівано виростали над рівниною. їх головний хребет тягнувся зі сходу на захід. В кількох місцях його прорізали ущелини. Схили хребта подекуди були вкриті лісом, а місцями сіріли голим камінням.

Ми не хотіли ночувати на горбі і швиденько, наскільки дозволяла дорога, почали спускатися південним схилом, поки не досягли розкішного лугу. Десь у траві дзюрчали струмки. Смереки тут стояли, мов обеліски.

Місця для палаток ми не вибирали, а поставили їх нашвидку там, де зупинились. Добре повечерявши, одразу залізли в свої спальні мішки.

Після такої важкої, стомливої дороги страшенно хотілося спати. Та цієї ночі нам не судилося відпочити. Ночами до підніжжя Сурунгану, мабуть, збігалися різні звірі. На смереці, під якою стояла наша палатка, щось голосно заляскало, а потім так зарепетувало, що Олег вискочив із свого мішка і розбудив мене.

— Чуєте? — запитав він стурбовано.

Галас і ляски залунали знову, і я здивовано розплющив очі. Мені ще ніколи не доводилося чути нічого подібного. Напевне, це кричав пугач. Я був сердитий, що мене розбудили, а тому голосно гукнув:

— А киш, проклятий!..

Від несподіванки Олег аж відскочив. Диявольський сміх і протяжне кутикання знову пролунали над нами. Потім усе стихло.