Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

— Я маю це закінчити. Без дітей я більше не зможу. Хочу це довести до кінця і повернутися додому вільною людиною.

— Ми сумуємо за тобою. Як ти? Яка у вас ситуація?

Віктор Коренівський (ліворуч) із побратимами. Фото Євгена Герасевича

— Пахне небом або полоном... Усе стало в кратно разів гірше й навіть по нагальній потребі пересуваємося повзком. По дві доби не можемо вийти з тих землянок.

Це було повідомлення, з якого жінка зрозуміла: вони можуть просто не вийти з оточення, не прорватися.

— Вчора вся робоча техніка покинула наш блокпост, розбився останній працюючий генератор, а всю боєздатну локаційну техніку просто розбили снаряди. А відсьогодні ми ще й без електроенергії та робочого транспорту. Не знаю, як будемо далі. Боюся наврочити, але це може бути кінець.

Наступного дня близько 17-ої Олена отримала одне-єдине коротесеньке повідомлення, яке зрештою, так і залишилося останнім: «Душею я буду завжди з вами і з синами».

Віктор Коренівський загинув під час виходу з Дебальцівського «кільця».

— Тепер нам лишилася оця остання смска та страшне 76-те поле на Личаківському цвинтарі у Львові, де спочиває Вікторове тіло. І кожного разу як я туди приходжу, то думаю тільки про одне: хай би та смерть була останньою, хай ця буде останньою, якби ж ця була останньою… А нові могили все з’являються, нові й нові.

І мимоволі задумуєшся, чи Вікторова смерть, як і усіх тих інших хлопців, які лежать коло нього, чи вона не була марною. Аби не була, думаєш, аби не була... А з синами... він завжди лишатиметься коло них, і вони це відчувають, — каже Олена.

ОЛЕГ СТУКАЛО (16.08.1979 — 18.02.2015), 128 ОГПБр

Юля того дня була серед дружин і матерів вояків 128-ої, які так чекали наротацію і були майже затиснуті Дебальцевським «кільцем». Кожна з них не випускала з рук телефон,аби, не дай, Боже, пропустити дзвінок від чоловіка чи сина. Вони просили про цю виплакану ними ротаціюдля своїх хлопців, просили про підмогу. Але у ворога був чітко продуманий план, який не давав шансів Збройним Силам вільно вийти з міста й околиць. А ворожим «коридорам» після Іловайського «котла» вже ніхто не довіряв. Виходили самі — хто як міг, хто куди помістився.

Лише поодинокі позашляховики, броня чи «таблетки» дивом проривалися через «дорогу життя»: дехто виходив пішки, дехто — повзком, а ще хтось — з пораним побратимом на спині, навіть якщо той уже віддавав Богу душу. Їх тягнули, вони тягнули, збиваючи коліна й вгрузаючи в брудний сніг, перемішаний із болотом, час дочасу лиш підглядаючи, чи, бува, не блищить тонка волосінь від «розтяжки» й чи не сховалася десь між брудним і втоптаним в багнюку листям «бляшаночка» фугасу. «Тільки б вийти ближче Артемівська, а там... а там вже свої».

Вони йшли, молилися, гнівалися і лаялися — на терористів, на владу, часом — одне на одного. Воно й зрозуміло: нерви здавали часом навіть у найдосвідченіших.

Коли Юлин чоловік, майор Олег Стукало, перебазувався з підрозділом з Дебальцевого в сусідню Ольховатку, він стривожився: «кільце». Так і сталося.

— Олег! Як добре, що ти мені подзвонив! Як ти? Ви цілі? — аж тремтіла з хвилювання Юля.

— Я не знаю, чи вийду... звідси... кільце… Не знаю, що буде... але стало гірше. Б’ють. Сильно б’ють.

— Олег, що мені зробити? Я зараз під мерією! Ти тільки скажи, що? Я все зроблю! Що в моїх силах, я на все готова, тільки скажи що? Що робити, Олег? Я тут не одна, чуєш?

— Люба, ти нічого не вдієш. Ми чекаємо наказу про вихід із Дебальцевого, а до того маємо стояти тут і тримати позиції. Це все. Люблю тебе...

— І я тебе... — Юля таки заплакала, крізь сльози бачила розмиті си­лу­ети жінок під міськрадою Мукачева, які стиха, розуміючи увесь Юлин відчай, питали, що там, ледве торкаючись її плеча.

— Вони чекають наказу...

Олег Стукало

— Якого наказу? — з примарною надією перепитав хтось із жінок поруч.

— Про вихід. Наказу покинути Дебальцеве.

— Що нам робити, Юль? Треба вимагати того наказу, дівчата, жінки! — заголосив хтось із жінок-активістів.

— Ми нічого тут не вдіємо, бо вони уже в «кільці», нам лишилося молитися, — Юля заплакала й затулила обличчя долонями.

Наказ про вихід таки пролунав, але вже було надто пізно. Коли українські війська почали покидати Дебальцеве, Юля постійно дзвонила чоловікові, і в якусь мить він вже не відповідав і не писав смс, які обіцяв надсилати дружині, коли не зможе говорити телефоном.

Юля мала одну надію — вийшов пішки з «котла» або полонили, а телефон, мабуть, загубив. Юля цілодобово сиділа перед телевізором, перемикаючись на різні телеканали, аби тільки впіймати новини, а між тим гортала стрічки інтернет-ресурсів, заглядала й на ворожі сайти, видання і сторінки бойовиків, чи немає чоловіка серед полонених. Але про Олега ніде нічого не було — ні згадки його прізвища, ні його обличчя на якомусь із кадрів. Нічого. Тиша. Олег просто в одну мить зник.

Потім Юля обдзвонювала всіх чоловікових побратимів, друзів, військових із частини, шукала волонтерів. Але й тут було глухо.

— Що відбувалося в тій м’ясорубці, один Бог знає, навіть ті, що вціліли, вижили, не все пам’ятають після тої суматохи та й не все хочуть згадувати й розповідати.

Юля дістала книгу «Світочі Мукачева», розгорнула на 113-ій сторінці: фото та коротка довідка про Олега, підполковника, посмертно.

— Але згодом я дізналася, що мій Олег загинув пізніше — кілька версій як. Пошуки — це ще одна важка й непроста віха цієї війни, бо я обдзвонювала всі структури й тільки волонтери мені змогли помогти. А знайшли його у морзі Донецька, і згодом перевезли до Дніпра. Тоді прийшли й військові до нас додому з таблетками й водою, так вони мені це сповіщали, хоча я вже знала.

Коли тіло знайшли, то дещо вияснилося: того дня, трагічного дня 18 лютого, у лісосмузі вояків обстріляли «Градами». Важка реактивна система, яка нищить всенавколо, випалює і розкидає шматки тіл на кілька метрів. Вціліти після «Граду», якщо немає доброго укриття — нереально.

• Зведення новин

Українські військові залишають Дебальцеве, повідомляє журналістка «Громадського ТБ» Анастасія Станко.

За її словами, багато хто