Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

Денікінський режим не зміг зупинити наступ Червоної армії, тому 2 та 3 лютого 1920 р. нею було захоплено Миколаїв та Херсон відповідно. 7 лютого вже Одеса була окупована Червоною армією. Владу в Одесі одразу взяв до своїх рук Революційний комітет, який оголосив себе губернським органом влади. У цей час у складі Губревкому було три більшовики та по одному представникові від Української партії лівих соціалістів-революціонерів (борбистів) та Української комуністичної партії (боротьбистів). Протягом майже всього 1920 р. в Одесі продовжували існувати осередки як загальноросійських партій, так і українських. Але ділитися владою більшовики не збиралися ні з ким, тому поступово почали вичавлювати ці партії з політичного простору, дедалі активніше застосовуючи методи терору.

Першою такою акцією стали вибори до Одеської ради робітничих і червоноармійських депутатів, у яких взяло участь трохи більше чверті населення міста (110 тис. осіб). Ці вибори не були загальними, у них не брали участі «позбавленці», голосування було відкритим, кандидатури обговорювали на зборах і тут же обирали шляхом підняття рук. До всього, комуністи, які отримали майже 70 % місць у раді, домоглися виключення (вигнання) з неї меншовиків, правих есерів та лівих есерів-інтернаціоналістів. Єдиними їхніми союзниками на той час залишилися борбисти.

Як і 1919 р., газета «Известия», починаючи з 20 квітня, почала друкувати списки розстріляних осіб. Саме цього дня розпочав роботу 2-й губернський з’їзд рад, який заклав нормативну базу для розгортання політичного терору, адже віднині всіх відкритих ворогів радянської влади або просто не задоволених її політикою оголошували «бандитами», які підлягали фізичному знищенню. Віднині винесення розстрільних вироків «душителям пролетарської революції» освячувалося «волею робітників і селян в особі своїх представників — колегії Одеської губернської надзвичайної комісії».

У місті протягом перших трьох місяців існування радянської влади запанувала похмура атмосфера. За цей період було заведено 132 справи на 155 осіб, з яких 82 особи протягом декількох місяців, починаючи з кінця березня, було розстріляно. Причому ці дані неповні, тому що відсутня інформація про осіб, які не були реабілітовані або справи яких навіть не подавали на реабілітацію. Загалом, за далеко неповними даними, протягом 1920 року ОГНК було заарештовано 10 225 осіб, відправлено до концтаборів — 1558, розстріляно — 1477.

Найбільшого розмаху червоний терор набув у серпні—вересні 1920 р., коли у селян почали масово вилучати вирощений врожай та худобу під гаслом «походу на куркуля», що, у свою чергу, призвело до зростання повстанського руху. Особливо масовими та організованими селянські виступи були в Балтському та Первомайському повітах Одеської губернії, де був значний прошарок національно свідомого селянства та сприятливі географічні умови.

Таким чином, 1920 р. на півдні України, як і по всій країні, відбувалися процеси, які стали визначальними на багато десятиліть і серед яких найбільш згубними стали політичний терор, знищення селянства як класу приватних власників та встановлення однопартійної системи.

Крим у 1917—1921 рр.

Напередодні повалення царизму в 1917 році Крим адміністративно належав до Таврійської губернії Російської імперії. Усі попередні бойові дії Першої світової війни практично не зачепили кримської території; певну загрозу російським позиціям тут створювали хіба що турецькі та німецькі військові кораблі. Тиловий спокій несподівано завершився, коли Лютнева революція подарувала шанс народам та політичним партіям імперії реалізувати свої прагнення. Певна частина кримського суспільства очікувала на демократичні перетворення синхронно із рештою Росії під керівництвом петроградського Тимчасового уряду. Однак революційна стихія висувала на перший план організації та рухи, які прагнули кардинальних перетворень: соціалізму та національного самовизначення.

Згідно із загальноросійським переписом 1897 року, відносну більшість населення Таврійської губернії становили українці — 42,2 %. Цю перевагу забезпечували три материкових повіти Таврії: Дніпровський, Мелітопольський і Бердянський (близько 900 тис. осіб). У Криму ж проживало близько 546 тис. — представники більш ніж тридцяти народів, серед яких відносну більшість становили кримські татари — 35,6 %. Однак кримців на півострові все ж було менше, ніж тих, кого імперська влада і статистика зараховували разом до «триєдиного російського народу». Окремо ж росіяни становили 33,1 %, а українці — 11,8 % кримського населення.

Створення в Києві Центральної Ради активізувало український національний рух по всій колишній імперії: українські громади організовували національні представництва, у частинах Російської імператорської армії розпочався процес українізації. Не оминули ці тенденції і Крим. Невдовзі у губернському центрі постали Сімферопольська українська громада та Український військовий клуб імені гетьмана Петра Дорошенка. Одним із провідних активістів цих організацій був прапорщик 32-го запасного полку Юрій Тютюнник, який згодом став генерал-хорунжим Армії У HP. У травні 1917 року з українізованих підрозділів кримської столиці Тютюнник створив Перший Сімферопольський полк імені гетьмана Петра Дорошенка.

Тим часом у Севастополі Українська чорноморська громада на чолі з учителем жіночої казенної гімназії Вячеславом Лащенком приступила до українізації Чорноморського флоту, де на той час близько 65 % особового складу походили з українських губерній. До кінця 1917 року над багатьма кораблями замайоріли синьо-жовті стяги. Серед інших український прапор підняв флотський велетень — лінкор «Воля» (дореволюційна назва «Імператор Олександр III»). За рахунок солдатів та матросів чисельність українських громад у Криму досягла кількох тисяч осіб. Вони проводили велелюдні маніфестації, помпезно відзначали національні свята, відсилали делегатів до Києва.

Лідери Центральної Ради пустили на самоплив процес національного самовизначення українських вояків. Загальна ейфорія не дозволила вчасно зрозуміти, що українізація піхотних та флотських частин відбувалася лише поверхово. Спершу серед вояків спрацьовував інстинкт земляцької солідарності, їх захоплювала можливість культурної самореалізації, якої українці не мали за царату. Але загалом національна свідомість вояків, більшість з яких походили зі звичайних селянських родин, була невисокою. Їх із легкістю переагітовували більшовицькі емісари. Соціальні і класові гасла часто переважали над почуттям патріотизму до новонародженої України.

Паралельно з українським на півострові розгортався кримськотатарський національний рух. Напередодні революції у мусульманському середовищі Криму домінувала османська культура, яка встигла пустити міцне коріння і нікуди не зникла з часу російської анексії у XVIII столітті. Як і більшість тогочасних мусульманських суспільств, кримські татари модернізувалися досить повільно. Релігійна ідентичність і традиційні устої гальмували національний розвиток. Крім того, ще від часів Ісмаула Гаспринського[18], кримськотатарський рух перебував під сильним впливом панісламістських і пантюркістських ідей, які закликали кримців інтегруватися у ширші культурно споріднені спільноти Російської імперії.

Та попри всі несприятливі обставини, лідери кримських татар зуміли організувати свій народ і задекларувати метою національне самовизначення на півострові. 7 квітня 1917-го на З’їзді мусульман Криму в Сімферополі було створено Мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком) на чолі з молодим муфтієм Номаном