Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

Воєвода нічого не казав Фаті, а своїм людям сказав усе, що треба було. Вони його слухались, але всі розуміли, що так довго не потриває. Можна уявити, як усім полегшало, коли за десять днів нарешті дісталися Романи.

— Ти спатимеш тут, — показав воєвода на ліву половину свого ліжка.

— Якщо я спатиму, то ти точно не будеш, — відповіла йому Фата. Він промовчав.

Три ночі поспіль Фата Атлаґич співала усіх пісень, яких знала, так що воєвода й повік не склепив.

— Я тебе не силуватиму, — сказав їй.

— Ти не можеш мене присилувати, — відповіла вона. — Ти міг мене вбити, але не зробив цього. Іншої сили у тебе, воєводо, немає.

Він знову промовчав. Назавтра звелів, щоб Фату відвели у Новакову печеру. Вели її двоє гайдуків, а позаду йшов коваль із ланцюгами й кайданами.

— Нащо ти це робиш, дурна дівко, — спитав, заковуючи Фату, — хіба не краще для тебе піти за воєводу? Ліпшого за нього ти в Боснії не знайдеш.

А вона лише засміялася.

Її лишили сидіти в оковах, але підклавши під неї перину і подушки. Їжі й питва їй не бракувало, а на голові вона й досі мала шапочку, в якій поїхала з Лівно. Та дарма це все, коли немає ночі, чорнішої й страшнішої за ніч у печері, де кожен звук потроюється і не знаєш, що тебе розірве: ведмідь чи страх ведмедя.

Одначе невідомо, кому гірше спалося: Фаті в печері чи воєводі на правій половині ліжка, бо, щойно розвиднілося, він поквапився до неї. Прийшов і мовчить. І вона мовчить. Відмовчали б вони отак цілі довгі розмови, якби він не зробив того, чого зовсім не хотів, але не зміг встояти. Впав перед нею навколішки і в нестямі, наче пхав руку у вогонь чи боровся з сильнішим за себе лицарем, запустив пальці в її волосся.

Фата не відсахнулася і не спробувала вдарити його своїми ланцюгами. Він повторив рух, а вона ніби щокою притулилася до його долоні. Або йому просто здалося.

— Слабкий ти, воєводо, — сказала вона тоді. — Саджаєш мене в ланцюгах у печеру, та кладеш під мене перину й срібні подушки. Ти м’якший за цю перину, але все дарма.

Воєвода вклякав перед Фатою щоранку, кожного полудня і щовечора. Якщо він затримувався до темряви, печера починала співати від їхніх подихів. Якби почув сторонній, хто не знав, що діється, — подумав би, що то молодий султан у гаремі любиться з найкращою наложницею в цілій імперії. А то було лише відлуння в печері й нічого більше. Коли він хотів торкнутися її волосся, вона дозволяла, а коли питав, чи піде з ним, вона сміялася, згадувала перину, казала йому, який він слабкий, що кайдани насправді на його ногах, тільки їх не видно, принижувала його, як може принижувати тільки жінка, над якою не владна чоловіча воля.

Воєвода йшов із похиленою головою, а назавтра знов повертався. Його страждання були невидимі для інших, бо разом із ними росла воєводина жорстокість. По Романії з жахом говорили про султану в Новаковій печері.

Вона покохала воєводу в ту саму мить, коли сказала, що і йому доведеться омовіння робити, а він її не вбив. Та любові своєї не випускала назовні, і нічого не міняла всередині Фати Атлаґич та любов до гяурського воєводи. Крім одного. Ахмо в її душі малів день у день і врешті-решт став не більшим за улюблену загублену дрібничку. Перетворився на хустину, заховану на самісіньке дно скрині. Вона б увесь дім перевернула, щоб знайти її, але тут знайшлася ліпша хустина, яка більше пасувала до таємниць її душі; тож, знайшовши на дні скрині стару, могла тільки зітхнути і тим зітханням поховати її. Таким був для неї Ахмо Велаґич, коли вона сиділа в кайданах на перині у Новаковій печері, зустрічаючи й проводжаючи гяурського воєводу.

— Чому ж ти не хочеш піти за мене? — запитав її воєвода.

Вона стенула плечима й мовила:

— Причин — як зірок у небі, але одна лише головна. Не з добра у нас почалося все, не може й закінчитися добром.

— Чому не може? — спитав тоді воєвода. — Звелю — і буде, тут же нема нікого над мене.

— Тут, може, і нема, але тут є, — відповіла Фата і показала на груди, а тоді вгору, в небо над склепінням печери. — Після всього, що ти накоїв, ми, воєводо, разом в одні засвіти не підемо, а самій в раю лишатися мені не хочеться.

Сказала вона так, а у ньому щось зламалося, заплакав він. Вона не втішала його, і жодна його сльоза не озвалася в ній сльозою.

Він приходив і в наступні дні, ставав на коліна перед Фатою, але більше вже не торкався її кіс. Запитував: чи не холодно їй, чи не твердо, чи не страшно ведмедя? А вона тільки хитала головою і ніколи нічого не просила. Якби принаймні вимагала звільнити її, було б йому легше. Але й цього не було. Небо і земля з’єдналися, коли Ахмо Велаґич виїхав на Романію. Ніч спустилася посеред білого дня, блискавки били в усе, що вище від приклада рушниці. Та він тим не переймався, тільки квапив свого вороного до першого ж гяурського будинку.

Гупнув ногою в двері, а чоловік, що відчинив йому, в руці тримав ножа.

— Я не вбивати тебе прийшов, — сказав Ахмо, — я прийшов запитати.

— Вона у Новаковій печері, — відповів гяур, Ахмо навіть спитати нічого не встиг. — І добре, що ти прийшов нас визволити від цієї напасті.

Відхиляючи від себе громовиці, Ахмо лаяв свій повільний розум. Треба було зарубати гяура, бо він Фату назвав напастю.

Так і знайшов її: сидить на перині, під головою в неї подушка, а на руках і ногах кайдани. Стоїть Ахмо, дивиться на Фату Атлаґич — і не приступає.

— Якщо ти в кайданах, то я прийшов тебе визволити, якщо ж ти між срібних подушок, то даремно я прибув. То ти мені скажи.

— Ні там я, ні там, — відказала Фата.

Він згадав небесного годинникаря, який сказав, що даремно ключем накручувати серце, коли вже прийшов кінець. Найбільше йому хотілося розвернутись і вийти, відпустити коня — хай іде куди хоче, а на себе прикликати блискавицю.

— Отже, так? — запитав іще раз.

— Так, бідолашний мій Ахмо, — мовила вона, а