Читати книгу - "Червоногрудка"

Еуне говорив, якби у людини не було почуття страху, вона б не прожила й дня. Учепившись у підлокітники, Харрі намагався втішити себе цією думкою.

До речі, саме через Еуне Харрі наважився летіти до Відня літаком. Коли Харрі повідомив йому всі факти, Еуне сказав, що не можна гаяти ні хвилини.

— Якщо ми маємо справу із серійним убивцею, він може вийти з-під контролю, — сказав Еуне. — Це не сексуальний маніяк, який, задовольняючи свої бажання, раз у раз все більше збуджується. Очевидно, що у цього вбивці немає сексуальних мотивів, у його хворій голові є якийсь план, котрий він повинен виконати. Поки що він діяв обережно і раціонально. Вбивства йдуть одне за одним, і вбивця намагається надати їм символічного характеру — як це вбивство-страта біля фортеці Акерсхус. Усе це вказує на те, що вбивця або вважає себе непереможним, або скоро його хватка ослабіє. Можливо, у нього почнеться психоз.

— А можливо, він, як і раніше, себе сповна контролює, — зауважив Халворсен. — Досі у нього не було промахів. Ми все ще не знаємо, кого шукати.

Так, це правда, чорт забирай, Халворсене. Вони не знають, кого шукати!

Мускен знайшов що відповісти. Коли Халворсен після чергового звіту поліцейських, що вартували квартиру Мускена, зателефонував йому в Драммен, той узяв слухавку. І сказав, що коли о пів на одинадцяту іподром у Б’єрке зачинили, він вирушив у Драммен і приїхав туди о пів на дванадцяту. Але як перевірити, чи правда це? А якщо він приїхав туди о пів на четверту ночі? Тоді він міг убити Сіґне Юль.

Без особливої надії Харрі звелів Халворсену розпитати сусідів Мускена, чи не бачив або не чув хто-небудь, як той приїздив. Ще Харрі попросив Мьоллера поговорити з прокурором, аби їм дозволили провести обшук в обох квартирах Мускена. Харрі і сам знав, що їх аргументація дуже кульгає, тому не здивувався, коли прокурор сказав, що перш ніж дати «зелене світло», йому потрібно побачити що-небудь, що хоча б віддалено нагадувало доказ.

Вони не знають, кого шукати. Саме час для паніки.

Харрі заплющив очі. Але перед ними, як і раніше, стояло обличчя Евена Юля. Сіре, непроникне. Тоді, на Ірісвеєн, він згорбившись сидів у кріслі і тримав у руці повідець.

Шасі торкнулося асфальту, Харрі зрозумів, що знову опинився серед тридцяти мільйонів щасливчиків.

Поліцейський, якого начальник віденської поліції люб’язно дав Харрі як шофера, гіда і перекладача, стояв у залі чекання. На ньому був чорний костюм і темні окуляри, а в руках він тримав аркуш паперу формату А4 з жирними літерами: «М-р ХОЛЕ».

Поліцейський назвався як Фріц (от уже ім’ячко, подумав Харрі) і провів гостя до синього «БМВ». За кілька секунд вони вже мчалися по шосе до центру, повз повиті димом заводські труби і ввічливих автомобілістів, що притискалися до узбіччя, коли Фріц їх обганяв.

— Жити будеш у шпигунському готелі, — сказав Фріц.

— Шпигунському?

— Так, у старому доброму «Імперіалі». У «холодну війну» туди частенько навідувалися і росіяни, і західні агенти. У вашого начальника поліції, мабуть, багато грошей.

Вони виїхали на вулицю Кернтнерринг.

— Поглянь праворуч, — показав рукою Фріц. — Над дахами будинків ти бачиш дзвіницю собору Святого Стефана. Гарно, правда? А ось і готель. Ти реєструйся, а я тут почекаю.

Черговий адміністратор в «Імперіалі» посміхнувся, побачивши, як Харрі здивовано розглядає приймальню.

— Ми витратили сорок мільйонів шилінгів, аби все тут стало як до війни. У сорок четвертому готель був майже зруйнований бомбардуваннями. Кілька років тому він був у жахливому стані.

Коли Харрі вийшов з ліфта і пішов коридором третього поверху. Йому здавалося, що він ступає по вкритому мохом болоту — так пружинив під ногою товстий і м’який килим. Кімната, куди його поселили, була не дуже великою, але в ній було ліжко з балдахіном, судячи з вигляду, років йому було не менше ста. Коли Харрі відчинив вікно, до нього донісся запах здоби з кондитерської навпроти.

— Хелена Майєр живе на Лацаретґасе, — повідомив Фріц, коли Харрі повернувся в машину, і посигналив іншому водієві, котрий перестроївся в іншу смугу, не ввімкнувши поворотника. — Вона вдова, у неї двоє дорослих дітей. Після війни працювала вчителькою, потім вийшла на пенсію.

— Ти з нею розмовляв?

— Ні, читав її досьє.

Потрібний їм будинок на вулиці Лацаретґасе колись, очевидно, був вишуканим. Але зараз зі стін обсипалася штукатурка, а відлуння кроків на сходах змішувалося із звуками падаючих крапель води.

На четвертому поверсі на порозі своєї квартири гостей зустрічала Хелена Майєр. У неї були жваві карі очі і привітна посмішка. Господиня вибачилася за жахливий стан сходів і повела гостей у квартиру.

Всередині все було заставлено меблями і різними дрібничками, яких за довге життя у людей назбирується чимало.

— Сідайте, — сказала господиня. — Я говоритиму німецькою, але ви можете говорити англійською — я розумію, — додала вона, звертаючись до Харрі.

Потім вона принесла з кухні тацю з кавою і здобою:

— Штрудель, пригощайтесь.

— Із задоволенням, — сказав Фріц, підходячи ближче до столу.

— Отже, ви кажете, що знали Гюдбранна Юхансена? — запитав Харрі.

— Звичайно. Тобто ми звали його Урією — він просив, щоб його називали так. Спочатку ми думали, що він трохи того через поранення.

— Яке поранення?

— У голову. І, звичайно, в ногу. Лікар Брокхард навіть хотів її ампутувати.

— Але ж влітку сорок четвертого він видужав, і його направили до Осло?

— Еге ж, передбачалося, що так і буде.

— Як це — передбачалося?

— Він зник. І в Осло, по-моєму, не з’явився, чи не так?

— Наскільки нам відомо, не з’явився. Скажіть, чи добре ви знали Гюдбранна Юхансена?

— Досить добре. Він був веселим хлопцем і вмів розповідати історії. Гадаю, всі наші медсестри до нестями були захоплені ним.

— І ви?

Хелена Майер дзвінко розсміялася:

— І я. Але я йому не подобалась.

— Чому?

— Ні, я тоді була дуже гарна — але річ не в красі. Урії подобалась інша жінка.

— Хто ж?

— Її теж звали Хеленою.

— Хеленою? А повне ім’я?

Господиня наморщила чоло:

— Хелена Ланґ, ось. Усе це жахіття сталося через їхнє кохання.

— Яке жахіття?

Старенька здивовано поглянула на Харрі, потім — на Фріца, потім — знову на Харрі.

— Ви хіба не через це приїхали? — запитала вона. — Не через це вбивство?

ЕПІЗОД 86

Палацовий парк, 14 травня 2000 року

Неділя, люди не кваплячись прогулювалися, і старий разом з ними йшов Палацовим парком. Він зупинився перед караульним приміщенням. Дерева були ясно-зелені — його