Читати книгу - "Червоногрудка"

улюблений колір! Як усе близько! Але високий дуб посеред парку ніколи не стане зеленішим, ніж зараз. Різницю було видно вже тепер. Незабаром після того, як дерево прокинулося від зимового спання, цілющий сік почав розливатися по стовбуру, наповнюючи отрутою всі артерії дерева. Зараз отрута вже дійшла до кожного листочка, і за тиждень-другий вони зачахнуть, пожовкнуть, обпадуть, і під кінець — дерево помре.

Вони поки нічого не знають. Нічого. Спочатку Бернт Браннхьоуґ до його плану не входив. Старий розумів, що це вбивство збило поліцію з пантелику. Інтерв’ю Браннхьоуґа виявилося просто забавним збігом. Старий сміявся, коли читав його. Господи, він навіть був згоден з Браннхьоуґом — переможених потрібно ставити до стінки, це закон війни.

А як же інші сліди, які він їм залишив? Невже навіть страту біля фортеці Акерсхус вони не змогли пов’язати з великою зрадою? Невже, щоб вони зрозуміли, треба, аби наступного разу вистрелила гармата на фортечному валу?

Старий притулився до дерева. Береза. Як у Нурдала Ґріґа, коли він пише про те, як уряд і король тікають до Англії. «А над ними бомбовози ворожі». Від цього вірша старого нудило. У ньому зрадницький вчинок короля зображався як благородний відступ, ніби покинути свій народ у тяжку хвилину — благородно. А в Лондоні, у цілковитій безпеці, король, як і всі ці «їхні величності в екзилії», займався лише тим, що на званих обідах провадив світські розмови з панянками і розповідав, як він сподівається одного дня повернутися до свого маленького королівства. А коли все було скінчено і Норвегія зустрічала корабель, яким повертався спадкоємець, люди на пристані кричали до хрипоти, намагаючись перекричати ганьбу, свою і свого короля. Старий заплющив очі, не в змозі дивитись на сонці.

Крик командира, карбований крок, стук прикладів об рінь. Зміна варти.

ЕПІЗОД 87

Відень, 14 травня 2000 року

— То ви не знали? — запитала Хелена Майер.

Вона похитала головою, і Фріц дістав телефон, аби подзвонити до поліцейського архіву.

— Ми розберемося з цим убивством, — пошепки сказав він. Харрі не сумнівався.

— Значить, поліція вирішила, що Гюдбранн Юхансен убив власного лікаря? — запитав Харрі господиню.

— Так. Крістофер Брокхард жив сам в одній з квартир при лікарні. Поліція сказала, що Юхансен розбив скло вхідних дверей і вбив Брокхарда, коли той спав.

— І як…

Пані Майєр картинно провела пальцем по горлу.

— Я сама це потім бачила, — сказала вона. Можна було подумати, що це справа рук хірурга — до того вправно розрізано.

— Гм. А чому поліція вирішила, що винен Юхансен?

Старенька розсміялася:

— Зараз розкажу. Юхансен запитував у вахтера, в якій квартирі живе Брокхард, і сторож тієї ночі бачив, як біля воріт зупинилась машина, Юхансен вийшов з неї і увійшов до будівлі. Потім він вибіг з будинку, вскочив у машину і поїхав у бік Відня. Наступного дня його ніде не було, ніхто не знав, де він. Знали лише, що був наказ про переведення його в Осло через три дні. Там він повинен був служити в поліції. Але там він так і не з’явився.

— А не пам’ятаєте, окрім свідчення вахтера, у поліції були докази?

— Ще б не пам’ятати! Скільки років ми згадували це вбивство! Кров на склі була його групи. Потім поліція знайшла в спальні Брокхарда ті самі відбитки пальців, що й на нічному столику та лікарняному ліжку Урії. До того ж був ясний мотив злочину…

— Невже?

— Так. Гюдбранн з Хеленою кохали одне одного. Але вона мала дістатися Крістоферу.

— Вони були заручені?

— Ні, ні. Але Крістофер просто вмирав за Хеленою — це всі знали. Хелена була з багатої сім’ї, — вони розорилися, коли її батька посадили до в’язниці, і вигідне заміжжя допомогло б Хелені та її матері поправити справи. Та ви ж знаєте: у кожної дівчини є перед родиною певні зобов’язання. Принаймні, у Хелени були.

— Ви не знаєте, Хелена Ланґ ще жива?

— Будь ласка, скуштуйте штрудель, — перебила його старенька.

Харрі відкусив чималий шматок, прожував його і схвально кивнув господині.

— Не знаю, — відповіла пані Майєр. — Коли довідалися, що в ніч убивства вона була з Юхансеном, на неї теж завели справу, але нічого не знайшли. Вона звільнилася зі шпиталю, переїхала до Відня, відкрила там ательє і шила одяг. Так, вона була сильною і діяльною жінкою. Іноді ми з нею зустрічались на вулиці. Але десь у середині п’ятдесятих вона продала ательє, і після того я про неї нічого не чула. Кажуть, вона виїхала за кордон. Але я знаю, кого вам треба запитати. Якщо, звичайно, вона ще жива. Беатрісу Хофман — вона була служницею в Ланґів. Після того вбивства Ланґам довелося її звільнити, деякий час вона працювала в нашому шпиталі.

Фріц знову дістав телефон.

У шибку з несамовитим дзижчанням билася муха. Її мікроскопічний розум, не здатний осягти більшого, змушував її без кінця битися об скло.

— А штрудель?..

— Іншим разом, пані Майєр, зараз у нас мало часу.

— Чому? — здивувалася господиня. — Це все сталося півстоліття тому і нікуди від вас не втече.

— Ну… — Харрі поглянув на чорну муху за мереживними занавісками.

Дорогою до дільниці Фріцу подзвонили, і він тут же розвернув автомобіль і поїхав назад. Таке порушення правил викликало обурення навколишніх водіїв.

— Беатріса Хофман ще жива, — сказав Фріц, додаючи газу на перехресті. — Вона зараз у притулку для старих по Мауербахпітрасе. Це у Віденському лісі.

Двигун «БМВ» радісно вискнув. За вікном кам’яні будинки змінилися фахверковими, ті — старими трактирами і — листяним лісом. Промені призахідного сонця вигравали в листі буків і каштанів, створюючи відчуття казки.

Доглядальниця повела їх великим парком.

Беатріса Хофман сиділа на лавці під могутнім вузлуватим дубом. Під величезним солом’яним капелюхом виднілося маленьке зморщене обличчя. Фріц звернувся до неї німецькою і пояснив, навіщо вони прийшли. Стара кивнула і посміхнулася.

— Мені дев'яносто років, — тремтячим голосом сказала вона. — І все одно, коли я згадую про фройляйн Хелену, на очі навертаються сльози.

— Вона мешкати? — Харрі не говорив німецькою зі школи. — Знаєте ви, де вона?

— Що він каже? — запитала Беатріса, підносячи до вуха руку.

Фріц пояснив їй.

— Так, — сказала вона. — Я знаю, де Хелена. Вона — там, угорі.

Стара вказала пальцем на крону дерева.

Ось він, подумав Харрі. Маразм. Але старенька ще не закінчила:

— У Святого Петра. Ланґи були ревними католиками, але з них усіх Хелена була просто янголом. Я коли згадаю, — як мовиться, на очі навертаються сльози.

— Ви пам’ятаєте Гюдбранна Юхансена? — запитав Харрі.

— Урію. Я бачила