Читати книгу - "Армагед-дом"

Усе це дурниці. Усе, крім апокаліпсису; час іще є. Андрій житиме за будь-яку ціну. Андрій опиниться в «домовлених списках», навіть якщо немолодій матері доведеться заради цього відрізати собі руку. Чи, скажімо, піти на панель…

Вона криво посміхнулась.

У жовтні світає пізно.

У письменника Великова ось уже чотири роки був власний фан-клуб. Виник він зовсім без його участі. Захоплені шанувальники, хлопчаки чотирнадцяти-п’ятнадцяти років, часом чергували біля великівського під’їзду — чекаючи автографа, чи просто привітання, чи, коли пощастить, розмови; найвідчайдушніших Великов іноді запрошував до себе на чай. Лідка жартувала, що після потиску руки метра хлоп’ятка тижнями не миють рук.

Андрій був у фан-клубі чимось середнім між талісманом і почесним головою. Він ділився з шанувальниками інформацією — коли Великов думає бути вдома, куди і для чого він пішов, коли він поїхав у відрядження й коли думає повернутись, що пише і скільки сторінок уже написав, і які нові ідеї виношує… Звичайно, все це за згодою самого «дяді Віталика» — Великов давно і всерйоз призначив Андрія «відповідальним за зв’язки з громадськістю».

— …Коротше кажучи, Лідонько, в дитинстві цей хлопець чув казку про те, як маленька дівчинка приваблювала дальфінів, граючи на губній гармошці… І як потім, під час мриги, вона тією самою гармошкою загіпнотизувала здоровецьку глефу. Життя, звісно, не казка… Та от наш герой займається дослідженнями музичних схильностей дальфінів. Він іде на берег, але не з губною гармошкою, ні… він придумав такий пристрій, «підводний оркестр». Тобто у воду опускається така здоровенна металева мембрана і починає передавати звуки музики через коливання води. І от… Андрійку, налий мені ще кави… і от у нього починаються взаємини з дальфінами, дивні такі, неоднозначні… А тим часом наближається мрига, а він дальфінам передає весь час одну й ту саму мелодію, він помітив, що вона їм сподобалась… Чого ти смієшся, Лідо? І от із моря вилазять, самі розумієте, глефи…

— А він грає на губній гармошці, і вони вервечкою йдуть за ним, — давлячись сміхом, припустила Лідка. — Дуже видовищно… Кінематографічно… Як, до речі, твоє кіно?

Великов скривився:

— Малобюджетка, Лідонько, вона і є малобюджетка. Ти сміятимешся, але хроніки апокаліпсису — справжні хронікальні стрічки! — виглядають злиденно й бліденько і ніяк не можуть змагатися з постановними трюками… Але за півроку вийдемо на екрани… Тьху-тьху. Андрію, це ти цукор заховав?

— Ти й так гладкий, дядьку Віталику.

— Я? Я гладкий?!

Сміх і борюкання; у присутності Великова Андрій помітно розслабився. Ніби тягар на його душі став легшим.

Лідка була рада приятельським стосункам, що давно і міцно пов’язали Андрія та Великова. Сурогат батьківської любові, чоловіча дружба з дорослою людиною, та ще й оригіналом і знаменитістю. Хай так.

Потім, коли Андрій, як тільки можна відмагаючись, вирушив готувати уроки, Лідка ввімкнула телевізор і під завивання якоїсь естрадної співачки виклала Великову історію Андрієвої депресії.

— У ліцеї була? — відразу поцікавився гість.

Лідка кивнула:

— У першу чергу… Як шпигунка. Аби ніхто, боронь Боже, не запідозрив справжньої мети. Я там, на щастя, часто буваю, тож ніхто особливо не здивувався, навіть Андрій…

— Що розвідала?

Лідка знизала плечима:

— Нічого. Все спокійно. Якби було ЩОСЬ — я б відчула.

— Ігри? Друзі?

— Не шпигувати ж мені за ним…

— Телефонні дзвінки?

Лідка розгубилась:

— Дзвінки?

— Так. Приходиш — і питай між іншим: «Ніхто не телефонував?» І спостерігай реакцію…

— Ти думаєш, його діймають по телефону?!

— Нічого не думаю. Просто припускаю… Детектив — не зовсім мій жанр. Але деякі елементарні речі я ж маю вигадувати?

Лідка почекала. Запропонувала, ховаючи погляд:

— Віталику, може, ти з ним поговориш?

— Вийде, що ти мені на нього настукала, — зазначив Великов.

Лідка стрималась. Хоча курка, дурна квочка, знову схопилась і залопотіла крилами.

— Не бери в голову, — м’яко порадив Великов. — Може, саме владнається. Почекай…

Цілий тиждень Лідка вірила, що Великов таки мав рацію. Андрій, здається, повеселішав і повернувся до життя; Лідка тихо раділа сім днів, до наступної п’ятниці.

У п’ятницю серед вийнятої зі скриньки свіжої пошти знайшлася дивна газета. «Пікант». Такої бульварщини вони з Андрієм зроду не передплачували…

І вона зовсім уже зібралася покласти чужу газету на кришку скриньки — кому треба, той знайде, — коли погляд її натрапив на власне прізвище серед анонсів-заголовків.

Вона відсунула газету подалі від очей. Клята далекозорість.

«Сентиментальний жест старої німфетки. (Знаменитому інституту кризової генетики присвоєно ім’я Андрія Зарудного — багато хто здивований таким рішенням, та мало хто знає, що, ще будучи школяркою, професор Сотова ділила з Зарудним і дівочі мрії, і ліжко.)».

Якийсь час Лідка безтямно дивилася на те, що тримала її випростана рука.

Потім рука опустилась.

Гостинно роз’їхались двері ліфта, який Лідка викликала двадцять хвилин тому. Похитуючись і ні про що не думаючи, вона ступила всередину — і, коли двері зачинились, її скрутило. Зігнувшись, вона виблювала просто на чистеньку підлогу, що її щодня вимивала прибиральниця.

Ліфт ішов собі та йшов; розігнувшись, Лідка дотяглася до кнопки «Стоп».

Ліфт завис посеред шахти. Лідка витягла з торби хустку і витерла губи.

Так. Добре, що така швидка, радикальна реакція. Тепер легше, тепер можна думати. Вона змусить головного редактора з’їсти весь наклад, номер за номером. Вона спіймає цього — швидкий погляд на підпис — Степана Дощика… Вона вирахує, хто це. І тоді…

Унизу вже занепокоєно перемовлялися мешканці. «Тоню! Тоню! Наче як ліфт застряг?» — «Та хвилину тому я спускалась!»

Під Лідкою було метрів двадцять порожнечі. Зачинені двері, темні лаковані стіни. На одній із них — напівстертий напис кульковою ручкою: «Оля плюс Андрій»…

Андрій.

Маленький мій. Як же тебе…

Лідка закусила губу.

Зарудний. Бенкет. Славко. Андрій. «Андрійку, я тобі допоможу». — «Ти не зможеш»…

— У ліфті хтось є! Може, застрягли?

— А на якому поверсі?

— Та наче між п’ятим і шостим…

— Гей, там хтось є? Відгукніться!

Лідка скоса глянула в куток, на побічний результат роботи газетярів. До речі, хто кинув «Піканта» у скриньку? Можна було б розпитати бабусь на лавці, вони могли запам’ятати…

— А може, дітлахи пустують?

— Гей, хто там?

Шкода, подумала Лідка. Так добре висіти за зачиненими дверима, наодинці з собою, між п’ятим і шостим. Так добре куди-небудь забитись, сховатись… Та не дадуть же. Не дадуть.

Вона натисла кнопку з номером «десять». Горище й технічний поверх. Лишається тільки сподіватись, що там поки нема нікого й ніхто не побачить, як професор Сотова гордо виходить із забльованого ліфту…

Вийшовши, вона натисла на