Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

— Тепер я буду тебе любити! — сказав знагла, аж той здригнувся.

— Євдокімов, Фрідман, ко мнє!!

— На! — кинув Максим йому голову Євдокімова.

Лазар від несподіванки аж сахнувся. Й раптом відчув, що ноги його провалюються під землю. Він закричав, схопився за кущ бузку й видряпався нагору. Копанка осіла під його ногами.

— Я так і знал, что ето бил ти, Рудь! Что єйо с тобой відєли! Сука! Надо било єйо кончіть в подвалє!

Лазар спробував дістати маузер, але Максим вдарив першим. Рубонув домахою навскоси зліва, та комісар, як вправний боєць, відскочив назад. Маузер полетів кудись у траву. І тільки тоді витяг шашку і різонув нею збоку, ледь не зачепивши Рудя. Максим зробив два швидкі удари навхрест і — зовсім несподівано — вниз по литці. Удар лезом у ноги новачок не прораховує ніколи — цього не показують на дуелях в театрі. Шабля лише ковзнула, у комісара репнув офіцерський чобіт і ледь бризнула кров. Лазар охнув від болю. Та рана була незначна, подряпина, товста волова шкіра врятувала ногу, лише схований револьвер заплутався в порізах штанини.

Поєдинок двох майстрів шабельного бою не схожий на театральний. Майстер б’є рідко, скоріш за все він буде м’яко кружляти, шукаючи відстані для удару, вижидатиме — а тоді рубане всього раз… Дистанція — то в бою щонайперше! З малої відстані сутужно захищатись, з великої — нема контратаки. Новачка ж можна на слух впізнати за гучними ударами, звичці ритмічно і сильно стукати по клинку супротивника, адже саме так фехтують театральні «герої». Такий фехтувальник зазвичай не встигає дістати майстра ні разу…

Бій йде блискавично, інколи триває долі секунди — до першого, часом смертельного випаду. А буває, що випадів і зовсім немає — коли досвідчені бійці шукають лише вірної дистанції, кроку, який вирішує все. Й тоді зміїсто блисне лише один — перший і останній удар…

Лазар був досвідчений воїн, два роки гасав із шашкою степами у Прімакова. Максим відчув, що бій йде на рівних. Спробував кілька ударів навхрест і тут же — навідліг в ліву скроню. Домаха свиснула й ледь не знесла Лазарю голову. Та комісар вивернувся і вдарив ріжучим потягом. Шашка розпанахала одяг, рука потепліла від крові. Максим відчув, як запаморочилося в голові від різкого болю. Поєдинок міг скінчитися погано. Та Рудь мав у запасі удар. Старовинний удар, який знали тільки козаки і який перейшов кубанцям від їх предків, самих січовиків-запорожців. Удар називався «польським». Мабуть, тому, що саме польська карабеля мала руків’я у формі орлиного дзьоба і найкраще пасувала для нього.

Виждавши, поки комісар нападе знову, Максим відбив випад, раптово ступив крок вперед, блискавично кинув ліву руку найвище — й лише гроном руки, страшним невловимим рухом, різко впустив домаху донизу, ледь зачепивши за «дзьоб» мізинцем. Сонце востаннє зблиснуло над лісом й засліпило очі чекіста.

Шабля коротко клюнула комісара в саме тім’я. В очах у Лазаря застиг подив — наче його зненацька вразило громом. Він випустив шашку, схопився за голову обома руками. З-поміж пальців зав’юнились червоні цівки. За мить він похитнувся, впав на коліна, потім м’яко повалився на бік…

Відбити «польський» випад Максима не міг ніхто. Незважаючи на легкий мах лише самим лезом, що падає власною вагою, гостра сталь домахи за іграшки розрубала череп…

— Спасі мєня… Моя фамілія… Блюмкін… Яша — мой брат… Он памилуєт тєбя… в Масквє… — наостанок прошептав Лазар.

— Звенигора вбиває чужих, комісаре!

Очі Лазаря скляніли в промінні Звенигородського сонця…

— …Нічого собі, то це ж кат Блюмкін! — сказав Покотило.

— Не він. Це Лазар — його брат, якщо не збрехав.

— Перед смертю не брешуть!

З нього стане! Оті розстріли десятків тисяч людей в Криму — очолював Блюмкін, Яков. І кронштадських матросів він стріляв.

— Недаремне шептали, що Лазар з Москви приїхав, зі спецзавданням ЧеКа. І як звуть його — ніхто не знає. Казали — Іван Андреєв, чи ще якось…

— Тож своє діло я зробив, — сказав Рудь. — Вірніше — шабля на комісара!

І він обережно вкинув до піхов осяяне слюдяним блиском лезо.

Червень 1924 р.

— … І хай хтось скаже, що ми були бандитами і пролили море крові. Але знайте: ми всі на цій землі — козацького роду! І бились ми за свою землю запекло, нас були сотні тисяч, й перевага часто була за нами! — сказав Рудь своїм хлопцям.

— Три роки воювали ми з цілим світом, у битвах упень розбивали ворогів десятки, сотні разів. І лише на четвертому році битви, після навали німців, французів, греків, англійців, поляків, Денікіна, трьох більшовицьких наступів — після кожного з яких совєтів вибивали з України так, що вони знов опинялися аж у Москві, — на четвертому році навалилися з усіх боків. Ешелонами привезли міріади солдатів: «красних» башкирів, «красних» китайців, «красних» татар, «рускіх» і навіть — киргизів, яких ловили в степах, наскоруруч озброювали й десятками тисяч запихали в вагони — «красная мобілізація!». І задушили, як колись задушили Богданову козацьку республіку.

…Ніякі внутрішні українські «большевікі» без допомоги Москви не змогли б нав’язати Україні демонську «красну» силу! «Совєти» в Україні б не прижилися, були тут чужі, непотрібні. Ніяка внутрішня сила — ні Центральна рада, ні гетьман, ні Директорія — не змогли б загнати в тюрми цю суто народну, козацьку волю. Земля наша матінка годувала нас безо всяких «комбєдов» і «комнєзамов»…

… Тепер стало зовсім важко, хлопці. Не можу