Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— Так, це він. Мій Хосе. Він у масці, сучий син. Він завжди був у масці…

Дана і Денис напружено мовчали.

— Дон Мігель, — нарешті озвався Ден, — мені так прикро, але я мушу… Ваш онук… він не лише знявся на тій касеті. Він… ви додивилися її до кінця?

— Само собою.

Ден посірів не гірше за сеньйора Мар’яно, та все ж договорив:

— Він ще й керував викраденням дівчаток. Я не можу цього довести, принаймні в суді, хіба що Брицин розколеться, але я в цьому дуже сумніваюся. Однак я знаю, що Хосе…

— Я зрозумів, — вигляд у старого був такий, що Дані раптом здалося — ще трохи, і він на шматки розвалиться. — І я вам вдячний. Я насправді дякую за те, що ви з дружиною прийшли сюди, і… силою змусили мене тримати очі відкритими — як лікарі, коли дістають із зіниці скалку. Я не був сліпим раніше, та часом не бажав дивитися на підозрілі речі, — сеньйор Мар’яно помовчав. — Іван Іванович теж тут замішаний, так?

— На жаль. Наприкінці вісімдесятих він жив у Латвії, потім — у Москві, у Грузії бував. І теж трошки опікувався вашим фондом. Займався відкриттям філій, збирав документи…

— Трошки… мені здавалося, Іванові я можу довіряти. А онук… що ж, я винен. І Рита, моя донька… це її первісток. Хосе-Антоніо. Я хотів, щоб його назвали якось просто, по-нашому. Подвійне ім’я — подвійна натура, так мені чомусь здавалося. Хоча, — тут дон Мігель знизав плечима, — Рита вийшла заміж за мексиканця, а в них свої традиції. Вона мусила шанувати їх, як і свого чоловіка. Мене самого вже цілу вічність ніхто Михайлом не називав.

— А хочете, я буду? — мимохіть вирвалося в Дани. Сеньйор Мар’яно глянув на неї з інтересом.

— Хочу. І спасибі, що спитали. А тепер ви можете йти, — старий знову простягнув руку Дані — його пальці стукались один об одного. — Я про все подбаю.

— Вибачте, але… — Неждана хотіла сказати щось про правосуддя, та замовкла, і навіть не через застережливий жест Дена — вона просто побачила суд у крижаних очах пана Михайла. — Я тільки… якби ми могли хоч чимось допомогти вам.

— Можете. Хто ви за освітою?

— Е… я? Я вчуся. Студентка. А буду програмістом.

— Чудово. Українському відділенню фонду бракує працівників. Я навіть асенізатора взяв би, особливо з огляду на те, яким лайном виявився мій Хосе, але вони сюди не ходять. Я покладу вам хорошу платню — ви стільки ніде не заробите. Будете писати спеціальні навчальні програми для дітей та викладачів… ще чимось корисним займетесь… Ну, то як?

Дана безпомічно озирнулася на Дениса. Той розвів руками.

— Ти сама почала.

Пообіцявши добре подумати, Неждана вийшла з кабінету і, коли Ден закривав за ними двері, почула судомні схлипування.

— Боже мій, він плаче, — сказала вона. Денис кивнув.

— На його місці, — відгукнувся він уже у коридорі, подалі від секретарки, — я бився б лобом об стінку, рвав на собі волосся і посипав би голову попелом. Міцний дідуган.

— Щось мені не сподобалося оте його: «я про все подбаю».

— А мені навпаки, сподобалося. Це вихід, який усіх влаштує. Без скандалу, що нашкодить фондові, та кастрування Хосе без анестезії у найближчому СІЗО, коли тамтешні лягаві втямлять, хто до них потрапив. Головне, щоб дідусь не забув вибити з онука явки та паролі. Себто ім’я любителя зеленої малинки. А ти звернула увагу, що він здогадувався?

— Хто?

— Дано…

— Добре, добре, але з чого ти взяв?

— Він виглядав розчавленим, але не шокованим — усвідомлюєш різницю? Наш візит не став громом із ясного неба. Старий відразу втямив, хто на касеті, він упізнав би його навіть раком у паранджі — все-таки онук.

— Не можу повірити, що в розмові зі мною преподобний Ден вжив слово «раком»!

Денис усміхнувся.

— Я вклав у тебе всю свою ввічливість. Мені нічого не лишилося.

— То я тобі позичу. Під відсотки. І що тепер?

— Чиста дрібниця. Нам треба знайти режисера, лікарів, водія і замовників — і фільмів, і органів. А як ми їх будемо шукати, Дано? Ну, не мовчи — твої пропозиції?

Дана хотіла сказати, що всі вони сходяться на Хосе, та впізнала азартний блиск у холодних блакитних очах Дена — мисливець знову прокинувся і радів самому процесові. Їй захотілося трохи зіпсувати йому настрій.

— Дамо оголошення в газету. До рубрики «Різне». «Делікатний прокурор терміново бажає висунути звинувачення і шукає групу осіб, що підозрюються у скоєнні низки особливо тяжких злочинів. З огляду на брак прикмет підозрюваних, подається опис злочину. Питущим, ув’язненим протягом останніх десяти років, а також суб’єктам з несерйозними намірами прохання не турбувати».

Хосе-Антоніо пив пиво і ні про що не турбувався. Витягнувшись на вузькій канапі у найскромнішій зі своїх квартир — він винаймав її, щоб пережити черговий наїзд діда, і деколи — не так уже й часто — дозволяв робити тут зйомки — він відпочивав, наскільки вмів, скромно. Хотілося, звичайно, шику, але навіщо тицяти дулю під