Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

Вечоріло, коли повернулися в університетський двір. Шанталія знову загорілась вогнями радості, немов намагалася розвіяти страхи. Привітне світло хатинки Майстра Каро запрошувало увійти.

В каміні, потріскуючи, яскраво палахкотів вогонь. Мирно бесідуючи, сиділи дідусь і Каро. У мідних підсвічниках іскрились запалені свічки. Печеня і тушковані овочі витягали язик. Та й замість звичного молока у глечику вигравало молоде вино.

— Нарешті гості прибули! — радісно вигукнув Каро.

Дід обійняв мене і привітався з Зуфаром.

— Ну як, зголодніли? — запитав, підморгуючи, Радо.

— Ще б пак, вони ж тільки зранку поснідали. Певне, вже животи бурчать від голоду, — відповів за нас Майстер.

Весело дзвеніли келихи, лунав безтурботний сміх, іскрились радістю очі друзів. Приємне тепло розливалось по тілу. Досхочу попоївши, ми затіяли жваву бесіду. Смуток як рукою зняло.

— Шановний Майстре Каро, я хотів би стати вашим учнем, — несподівано заявив Зуфар.

Каро гучно розреготався:

— Тобі більше підійде Школа Бойових Мистецтв, Зуфаре!

— Але оскільки ти товариш Айхо, — почав серйозно дід, — а Айхо уже спудей Університету, то і ти зарахований до Природничої Школи.

— Що?? — в один голос вигукнули здивовані я й Зуфар.

— Ти ж пам’ятаєш про лист Есхи? — хитро підморгнув Каро. — Так що готуйтесь, хлопці, до науки!

Зуфар світився від щастя.

Ситі, задоволені, веселі ми перемістились до каміна. Зуфар з характерними сміховинками завів мову про наші походеньки. Розповідав так, що найнебезпечніша пригода видавалась веселою прогулянкою. Я доповнював, але не так дотепно. То ж спочатку більше мовчав. Старші підсміювались, а інколи щиро дивувалися, як нам вдавалося вийти сухими із води. Особливо сподобався випадок на невільничому ринку. Але кожен раз, коли я згадував про лиходія Сохо, обличчя діда хмурніло. Бачив, що Радо сміявся, але крізь силу, ніби вимушено. Та думати про погане не хотілось.

Підбадьорений успіхом Зуфара і особливо молодим вином, почав і я розповідати про поневіряння на Вершині Тиші, як веселу пригоду. Коли завів мову про Есху, дідусь ожив. Очі запалали. Зміст Есчиного листа потрохи ставав зрозумілим присутнім. А вино все більше розв’язувало язик, і я вже нічого не приховував. І незабаром помітив, що вже ніхто не сміється. Усі принишкло слухали: хто з тривогою, хто з недовірою, а хто і з переляком.

Перекошені обличчя слухачів враз отверезили. Веселий хміль зник, і я сам злякався того, що наговорив.

Раптом дід піднявся і суворо сказав:

— Думаю, вечір завершено. Дякую усім, що прийшли. А тепер, будьте ласкаві, залиште з онуком наодинці.

Зуфар розгублено піднявся.

— Ходімо, хлопче. Переночуєш у мене, — сказав Майстер Каро.

Виявляється, ця хатина була не професора, а діда.

Каро потягнув до дверей Зуфара, який постійно обертався, дивлячись на мене тривожними і разом із тим повними захоплення очима.

— До ранку, Айхо! — крикнув друг на прощання. — І пам’ятай, ми тепер з тобою спудеї Університету Природознавства!

Я криво усміхнувся і вперше пошкодував, що залишаюся наодинці із суворим дідом.

Світло від каміна то горіло, то гасло. Це дід ходив схвильовано туди-сюди, заступаючи і знову відкриваючи вогонь. Я сидів на стільці перед столом, не наважуючись порушити мовчанку. Здається, Радо щось обмірковував. Він весь час потирав сиву бороду і час від часу зупинявся перед багаттям, не зводячи затуманеного погляду.

— Довгий час важка ноша обману лежала каменем на моєму сумлінні… — нарешті вимовив дід. — Я довго приховував від тебе правду, Айхо. Думав, що цим захищаю. Але доля, як завжди, скерувала по-своєму. І ти дізнався багато про те, що я таїв довгі роки. Та все ж не знаєш основного, — продовжував схвильовано, але рішуче Радо. — Я обманював тебе, розповідаючи, що батьки померли… Коли взяв тебе на виховання, вони були живі-живісінькі… Сподівався, що, приховавши таємницю народження, сховаю і тебе від світу. Але Світ вирішив інакше, — дід замовк, вперше за довгий час глянувши прямо у вічі.

Я відчував, як серце гучно калатало. Воно набрало шаленого темпу, і я боявся, що не втримаю його в грудях. Чомусь затремтів. Раптом захотілось, щоб двері відчинилися і до кімнати увійшли батьки. Невідомо звідки вперше прийшов образ світловолосої, з ніжними рисами обличчя жінки. Я був впевнений, що це — мама. А батько? Який у мене батько? Такий же мужній і справедливий, як дід? О, як я хотів їх нарешті побачити! Пригорнути до серця, обійняти… Де вони зараз, можливо, їм потрібна допомога? Але чому дід розлучив нас? Несподівано в серці визріла буря, хвиля образи і гніву обрушилась на Радо:

— Так чому ж ти розлучив з батьками, діду?

— Айхо, — почав старий. — Насправді, я тобі не дід…

— Що? — вигукнув я, готовий провалитися крізь землю чи розчинитися в повітрі.

Відчув, як світ тріщить по швах. Все навкруги похитнулось. Ще трохи — і всесвіт обрушиться з усією невідворотною силою.