Читати книгу - "Ліки від страху"

відділення міліції. Тут він назвався Миколою Івановичем Буфетовим, а прибулий якраз перед нами дільничний з місця проживання Буфетова підтвердив його особу. Тепер треба було з'ясувати, як потрапили до нього ощадні книжки Обоїмова, вилучені розгінниками на липовому обшуку у Катерини Пачкаліної.

— Скажіть, Буфетов, ви де працюєте? — спитав я.

— Де працюю? Тимчасово… ніде…

Дільничний з кутка подав голос:

— У нього це «тимчасово» — вісім місяців на рік. Глушить горілку — та й по всьому!

— Буфетов, у вас сім'я є?

— Сім'я є… тобто нема…

Те, що він живе одинаком, було й так видно — весь він був якийсь пошарпаний, приношений, геть жалюгідний чоловічок. І не вірилося, що він міг брати участь у розгоні, навіть на других ролях. Одначе ж книжка опинилась у нього в, руках!

— Слухайте, Буфетна, нас цікавить, звідки у вас ощадна книжка?

Прозорими очима подивився він мені в лице, кивнув задумливо і мрійливо сказав:.

— Ех, пивка б зараз пляшечку — поправитись…

За моєю спиною сердито ворухнувся Поздняков, засопів по-кабанячи, сказав упівголоса:

— От уже справді, пустився чоловік на пси, ні стида, ні сорому не знає…

Васильєв тоненьким голосом ласкаво сказав:

— Значить, так, братику, годі тобі тут дурником прикидатися, відповідай як належить, а то я до тебе застосую заходи якнайсуворіші. Ти що думаєш, у нас тут профілакторій для алкашів?

— Для алкашів? — здивувався Буфетов. — А я й сам не знаю, що там відповідати…

— Де ви взяли ощадну книжку? — спитав я знову.

— Ощадну книжку?.. Взяв… де? — він перепитував мене так, ніби охопити цілком думку, навіть найпростішу, найдріб'язковішу, він був не в змозі і засвоював її частинами, обмацуючи слова, як сліпий сприймає на дотик незнайоме обличчя.

Нарешті він увібрав моє запитання, згадав значення всіх слів, переварив їх, і я бачив, як він напружився, перебираючи потрібні йому для відповіді вислови. Ріденьке волоссячко на тім'ї в нього рухалось, і мені здавалося, ніби череп у нього скляний, — так добре було видно, про що він думає, що згадує і що хоче сказати. Думки були в нього білясті, короткі й сліпі, як мучні черв'яки.

— Книжку… мені… Валентин… дав… візьми… каже… за мене… а я у тебе… ввечері… заберу… а то мені… ніколи… А я тебе, мовляв… Миколо… дуже я поважаю… Ну й чорти!.. Треба ж так… підвели мене…

— А хто з ним був іще? З Валентином?

— Санько… ух, веселий… хлопець… Все… каже він… полова… все, каже… лабуда… на цьому світі… тільки дружки… це важливо… треба ж… чорти…

— Ви давно знаєте Саню і Валентина?

— Валентина?.. Саню?.. Давно…

— Скільки років?

— Років?.. Та ні… які там… роки… Днів зо три знаю…

— А чим вони займаються?

— Займаються?.. Біс їх знає… шахтарі… вони і ще… рибалки… грошей у них — завал… три дні пили… за все самі… платили… головне… кажуть… друга… надійного в шитті… знайти… а гроші… це фуфло…

— Де ти з ними познайомився? — запитав Поздняков.

Буфетов підняв на нього яскраво-синє безтямне око, поводив плавно пальцем перед носом і сказав:

— А ти мені… не тикай… я тобі… не дядько Маврикій… Ти мені… шанобливо… як Саня з Валентином… я тобі все… розповім…

— От і розповідай, братику, де і як познайомились, — покивав кучерявою величезною головою-макітрою Васильєв, і я мимоволі подумав, що ось у цій макітрі ніколи не вгледиш, що там думається.

— Так… у пивній… де ж іще?.. Гарні хлопці… ух, веселі… пригощали мене вони… поважаємо ми тебе… кажуть… за те, що ти… Миколо… чоловік… справедливий… як скажеш — у точку… І порадиш по совісті… І повеселитися… з тобою… від душі…

— А коли вони вам ощадну книжку дали?

— Дали?.. Сьогодні дали… вранці… похмелитися нічим… гроші всі… у них… готівкою… скінчились… вони дали… мені книжку… кажуть… зніми, Миколо… вклад… він однаково… на пред'явника… а у нас діло спішне… а ти з грішми… під'їжджай… у поплавець… у ресторан на набережній… І ми туди… приїдемо…

— Чому ж вони саме вам ощадну книжку дали?

— Ощадну книжку?.. А кому ж…. Іще давати… відомо — чеснішого… за мене… не знайдеш… І воно ж той… ми все-таки… друзяки ми… бо той… я розумію… гроші — гній… друзі дорожчі…

Я підморгнув Васильєву, і він вийшов слідом за мною.

— Пусте це діло, Борю. І цього разу нас ошукали.

— Еге ж, цей п'яндига — живець. Коли його забирали з ощадної каси, вони десь поряд сиділи. Прикро — за два кроки від нас пройшли.

— Виходить, вони тепер знають, що ощадкаси для них закриті.

Васильєв несподівано засміявся.

— Ти чого? — здивувався я.

— А смішно вони придумали — пустити на перевірку живця. Якщо він одержить гроші, все гаразд, а ні — то їм його не шкода.

— Це їхній стиль, якщо хочеш, почерк. Вони в кожному епізоді знаходять собі хлопчика для биття. Гаразд, з цим треба кінчати. Зробіть на нього установку якомога детальнішу, і треба потримати його під наглядом, хоча мені й не віриться, що він побачить коли-небудь своїх друзів.

— Від тебе залежить, — усміхнувся Васильєв. — У тебе в кабінеті на пізнанні друзі можуть зустрітися знову.

— Хіба що…

На зворотному шляху шофер не гнав, і не знаю, від цього чи від пережитого розчарування всю дорогу сидів Поздняков, приплющивши очі, і тільки з того, як швидко сплітав він і розплітав пальці, я бачив, що він не дрімає, а про щось напружено думає.

І я думав — про Панафідіна.

Взявши ключі від лабораторії Лижина, Панафідін зміцнив мої підозріння. Я вважав, що він прийде в лабораторію до призначеного