Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

відвідає цю частину континенту? Так, це досить ймовірно, адже, рухаючись цим шляхом, він закінчив би дослідження Центральної Африки. Відомо, яким було героїчне життя Лівінгстона. Девід Лівінгстон народився 13 березня 1813 року в родині дрібного торговця і був другим серед шістьох дітей. Батьківщиною його було село Блентайр у графстві Ленарк, в Англії. Отримавши богословську та медичну освіту, Лівінгстон після нетривалої роботи в Лондонському місіонерському товаристві прибув у 1840 році до Кейптауна з наміром приєднатися до місіонера Моффата в Південній Африці. З Кейптауна майбутній мандрівник попрямував до землі бечуанів. Він був першим білим, який дослідив цю місцевість. Повернувшись у Куруман, він одружився з дочкою Моффата, жінкою, яка виявилася гідною його, і в 1843 році заснував місію в долині Маботса.

За чотири роки Лівінгстон переселився в Колобенг, область бечуанів, за двісті двадцять п’ять миль до півночі від Курумана.

Ще за два роки, в 1849 році, Лівінгстон залишив Колобенг разом із дружиною, трьома дітьми та двома товаришами — Осуеллом і Мерреєм; першого серпня того ж року він відкрив озеро Нгамі й повернувся в Колобенг, спустившись вниз за течією річки Цуги.

Під час цієї подорожі ворожість дикунів зашкодила Лівінгстону досліджувати країну за озером Нгамі. Друга спроба пробратися в цей край виявилася такою ж невдалою. Зате третя закінчилася успіхом. Розпочавши потім нову подорож на північ, у якій брала участь уся його родина та його товариш Осуелл, Лівінгстон, рухаючись за течією Хобе, затоки Замбезі, дістався земель племені макололів. Дорога була неймовірно важкою. Нестача харчів та води ледь не коштували життя дітям Лівінгстона. Але все ж наприкінці червня 1851 року річку Замбезі було відкрито.

Потім Лівінгстон повернувся до Кейптауна, аби вирушити на батьківщину, до Англії. Хоробрий дослідник мав намір розпочати нову небезпечну мандрівку у глиб країни й не хотів наражати на небезпеку життя своїх близьких.

Маршрут цієї подорожі перетинав Африку навскіс із півдня на захід, від Кейптауна до Паоло-Де-Луанда.

Лівінгстон вирушив у дорогу 3 червня 1852 року в супроводі декількох тубільців. Від Курумана він попрямував на захід, уздовж пустелі Калахарі. 31 грудня він увійшов у Літубарубу. Землю бечуанів він знайшов зовсім розореною бурами — нащадками голландських колоністів, які володіли Каплендом перед тим, як його захопили англійці.

Із Літубаруби Лівінгстон вийшов 15 січня 1853 року. Він проник у центр області бамангуатів і 23 травня дістався Ліньянті, де молодий вождь племені макололів, Секелету, прийняв його з великою пошаною.

Тут Лівінгстона надовго затримала небезпечна лихоманка. Однак, незважаючи на хворобу, мандрівник вивчав побут і звичаї цієї країни й виявив, які страшні спустошення спричиняє в Африці работоргівля.

Місяцем пізніше він вже спускався вниз за течією Хобі, до впадання її в Замбезі, побував у Нальелі, Катонзі, Лібонті й дістався, нарешті, до місця злиття Замбезі із Лібою. Тут він запланував експедицію вгору за течією цієї річки до західних володінь Португалії й після дев’яти-тижневої відсутності повернувся до Ліньянті, аби як слід підготувати все необхідне для цієї експедиції.

Одинадцятого листопада 1853 року Лівінгстон виступив з Ліньянті на чолі загону із двадцяти семи макололів і 27 грудня досяг гирла Ліби. Потім він піднявся вгору за течією річки, поблизу землі племені балунда, — до того місця, де в Лібу впадає протока зі сходу Макондо.

Лівінгстон був першою білою людиною, яка проникла в цю область. Чотирнадцятого січня 1854 року Лівінгстон вступив у Шінте, резиденцію наймогутнішого із цариків племені балунда. Незважаючи на гарний прийом, невтомний мандрівник за кілька днів переправився на протилежний берег Ліби й 26 січня опинився у володіннях короля Катеме. Тут його теж зустріли гостинно, а 20 лютого загін Лівінгстона вже стояв табором на березі озера Ділоло.

Тут і розпочалася смуга невдач. Місцевість ставала все важчою, тубільці були налаштовані вороже, власний загін збунтувався. Над головою мандрівника нависла загроза смерті. Менш енергійна людина не встояла би перед цими труднощами. Проте доктора Лівінгстона вони не зломили, і 4 квітня він дістався берегів Кванго — повноводної річки, що утворює східний кордон португальських володінь і на півночі впадає в Заїр.

За шість днів Лівінгстон вступив у Кассангу, де його й бачив Альвеца. 31 травня він прибув у Паоло-Де-Луанда. Так закінчилася подорож, що тривала два роки, під час якої Африку вперше перетнули навскіс, із півдня на захід.

Двадцять четвертого вересня того ж року Девід Лівінгстон вийшов із Паоло-де-Луанда. Він рухався уздовж правого берега Кванзи — тієї самої Кванзи, що виявилася згубною для Діка Сенда та його супутників, — і дійшов до місця злиття цієї річки з Ломбе. На шляху він зіштовхнувся з багатьма невільницькими караванами та удруге відвідав Кассангу. Звідти він вийшов 20 лютого, перебрався через Кванго й у Кававе досяг берегів Замбезі. 8 липня він знову був на березі озера Ділоло, потім знову побачив Шінте, спустився вниз за течією Замбезі й повернувся до Ліньянті, звідки знову вирушив у дорогу 3 листопада 1855 року.

Ця частина мандрівки мала стати завершальною у першому в історії переході Центральної Африки із західного до східного її берега.

Відкривши знаменитий водоспад Вікторія — «Гуркітливий дим», Девід Лівінгстон залишив береги Замбезі й попрямував на північний схід. Ось такий швидкий перелік найголовніших етапів цього маршруту: перехід через область племені батока, де люди до очманіння вдихали пару гашишу, відвідання могутнього місцевого царика Семалембуе, переправа через Кафуе, знову Замбезі, візит до королеви Мбурума, огляд руїн стародавнього португальського міста Зумбо, 17 січня 1856 року зустріч із цариком Мпенде, який на той час воював із португальцями, і, нарешті, 2 березня прибуття до Тете, на березі Замбезі. Двадцять другого квітня Лівінгстон залишив це поселення, що колись славилося своїм багатством, спустився до дельти Замбезі й прибув до Келімане 20 травня, через чотири роки після виходу з Кейптауна.

Дванадцятого липня він відплив на кораблі до острова Маврикія й 22 грудня після шістнадцятирічної відсутності повернувся до Англії.

Тут на знаменитого мандрівника чекала врочиста зустріч, премія Паризького географічного товариства, Велика медаль Лондонського географічного товариства. Хтось інший на його місці вирішив