Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

«Савині та Рахірині!… Рахірині, Маріє!»

«Савині!» - відповіда­ло щось са­мо із се­бе.

Сава вбив йо­го, Са­ва!

Ніколи не бу­де го­ду­ва­ти!

Скорше вже їй ру­ки відніме…

Ех!…

Щось бо­ро­ло­ся тяж­ко, не­чут­но між со­бою, а во­на терпіла під тим пе­кельні му­ки.

«За два-три ро­ки бу­ло б уже туп­ця­ло ко­ло вас, бу­ло б уже біга­ло за ба­бу­нею!» - обізвав­ся го­лос біло­го­ло­вої ста­ру­хи в її душі.

Аякже! І во­на ро­би­ла їй той за­кид, що ось те­пер її чо­ловік, ота без­зу­ба ба­ба, що все зна­ла.

Вона гриз­ла­ся та їла­ся не­ус­тан­но… бо чим бу­ло си­роті двоє дітей ви­го­ду­ва­ти? «Ая, Маріє! Зле зро­би­ли! Бу­ли б собі Ми­хай­ли­ка ма­ло­го ви­го­ду­ва­ли… бо та­ки ка­за­ли, що й «Ми­хай­ли­ком» йо­го ох­рес­ти­ли…»

Бліда, як стіна, жінка гляділа з ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма впе­ред се­бе в якійсь пре­дивній, за­га­дочній за­думі, а відтак зірва­ла­ся із сво­го місця на рівні но­ги.

З ли­хо­рад­ним поспіхом за­ки­ну­ла на се­бе сер­дак і вибігла жи­во надвір. Та тут же ос­та­но­ви­ла­ся на хви­лю. «Де її шу­ка­ти? Ку­ди во­на, не­щас­на, пігна­ла?»

- Анно! - зой­кну­ли її вик­рив­лені ус­та з не­опи­са­ним жа­лем, не­мов бла­га­ючи.- Ан­но, прий­ди на­зад!

Повно сліз най­шло їй рап­том в очі, і во­на мов крізь сер­па­нок гляділа впе­ред се­бе.

Перед нею ли­ше по­ля зе­леніли­ся.

По маєвім дощі зе­леніли й пи­ша­ли­ся, де­ре­ва роз­ви­ну­ли­ся, поп­ри­би­рав­ши­ся в яс­ну розкішну зе­лень, і по­за­квіт­ча­ли­ся в білі, ро­жеві ки­тиці цвітів.

Вогкий за­пах маєво­го цвіту роз­хо­див­ся у воз­дусі й го­лу­бив на си­лу до се­бе.

Земля роз­ко­шу­ва­ла…

Хутко по тім відвез­ли Ан­ну до шпи­та­лю. Се­ло зо­бов'яза­ло­ся по­нес­ти кош­ти за неї, і з сим, зда­ва­ло­ся, нас­тав уже су­покій у го­лос­них подіях се­ла, вер­ну­ла­ся рівно­ва­га в роз­ко­ли­бані уми й сер­ця.

Все добіга­ло ніби закінчен­ня… і пра­ця, та сіра, нев­си­пу­ща, од­нос­тай­на пра­ця,- во­на на­ло­жи­ла на все свою пе­чать і замк­ну­ла кож­но­му ус­та. З дня на день ви­ма­га­ла сво­го ча­су і їй приз­на­чені си­ли, не­ус­тан­но ут­ри­му­ва­ла ру­ки в ру­ху, пе­ре­тя­га­ла­ся з од­ної по­ри ро­ку в дру­гу, зрос­та­ла, опа­да­ла і знов підніма­ла­ся, і так за­ти­ра­ла не­замітно всі події, а з тим ми­нувшість і спо­ми­ни про неї. Се ли­ше так виг­ля­да­ло звер­ху. Але що в дійсності бу­ло, все­ре­дині? Там не завсіди плив­ли од­нос­тай­ні, од­на­кові струї…

XXX

Шостий рік ми­нає з то­го ча­су.

На да­ле­ких по­лях гра­ло на відміну різни­ми бар­ва­ми, і гра­ло жит­тям і мерт­во­тою.

Правильно на­вер­та­ли­ся во­се­ни смутні ма­си мряк, ус­ту­па­ли покірно нез­чис­ли­мим звіздкам снігу, а відтак розкішній зе­лені вес­няній.

Тихо, не­чут­не ткає при­ро­да свої події по черзі і не зміняється у своїх ус­та­но­вах.

На по­лях все ще видніється бур­дей.

Стоїть, як сто­яв, і лиш що не­замітно в зем­лю за­па­да­ється.

Його дрібні вікон­ця бли­ма­ли про­ти сон­ця, мов очі, що старіються, а у сльотних днях пла­ка­ли ве­ли­ки­ми ти­хи­ми сльоза­ми.

В ньому веш­та­ло­ся ли­ше двоє ста­рих лю­дей - Марійка й Івоніка. Во­на зісох­ла, мов скіпка, а він пе­ред­час­но пос­тарівся. Чи жаль, чи тяж­ка пра­ця їх так поз­ба­ви­ла із сил? Здається - од­не й дру­ге. З ніким не зно­си­ли­ся і жи­ли ли­ше, як зда­ва­ло­ся, для своєї землі і для своєї ху­до­би, а праці не по­ки­да­ли­ся. Свя­точні дні зда­ва­ли­ся їм за­довгі, а робітні за­ко­роткі.

- Для ко­го їм ще так га­ру­ва­ти? - ди­ву­ва­ли­ся лю­ди.- Для Са­ви то­го дос­та, що ма­ють, а їм, ста­рим, чо­го тре­ба? Печі теп­лої та тро­хи теп­лої стра­ви.

Але во­ни бу­ли іншої дум­ки.

На по­лях справді не вти­ха­ла пра­ця, їхня пра­ця йшла на служ­би божі за ду­шу покійно­го си­на. Два ра­зи в рік відбу­ва­ли­ся ве­ли­чаві пос­мертні обіди. Один во­се­ни, а на­весні, як бідним лю­дям най­тяж­че ви­жи­ви­ти­ся,- дру­гий. Сто­ли їх уги­на­ли­ся; ба­гаті й бідні, зда­ле­ка й зблизька, кріпи­ли­ся на їх хлібі. Так пос­та­но­ви­ли во­ни собі весь труд свій пос­вя­ти­ти на ту ціль, і та ціль бу­ла оди­но­кою си­лою, що удер­жу­ва­ла їх при житті і три­ма­ла їх си­ли в рівно­вазі.

На Ми­хай­ловій землі зрос­тав той хліб, для Ми­хай­ла бу­ли тії за­го­ни приз­на­чені, не­хай же і йде все, що йо­го, за йо­го ду­шу… А ко­лись, як їх уже не ста­не, не­хай бо­жа во­ля діється…

На тих обідах не бу­ва­ли ніко­ли; ни­ми за­ряд­жу­ва­ли все Домніка з Ілією, а як і бу­ли, то ли­ше ду­же ко­рот­ко. Во­на сиділа й гляділа мовч­ки, як лю­ди їли й пи­ли, а відтак зри­ва­ла­ся, мов не­са­мо­ви­та, зак­ла­да­ла на се­бе сер­дак аж на го­ло­ву і бігла крізь по­ля в бур­дей. Там за­чи­ня­ла­ся в стайні, до­ки Івоніка не вер­неться і не роз­повість, що вже по всьому. А він, за­хо­ву­ючись так са­мо без­мов­но, від ча­су до ча­су за­лом­лю­вав мовч­ки ру­ки, уда­ряв із жа­лю в до­лоні, а потім десь подівав­ся, відда­ючи ше­по­том Домніці пог­ляд на все, аби ніхто впо­рожні й го­ло­ден не відійшов.

Велика по­божність і віра йо­го скріпля­ли й ут­ри­му­ва­ли на дусі, і він то­нув у ній всею своєю лагідною вда­чею.

«Так бог дав!» - потішав се­бе і си­лу­вав­ся по­ми­ри­ти­ся з до­лею. Дру­гої, ре­альнішої розв'язки тої най­ст­рашнішої події в житті він не до­шу­ку­вав. Інстинк­том прос­тої душі відчув, що інша бу­ла б йо­му на­нес­ла го­ря, і він не пе­реніс би її. Не в силі був би пе­ре­нес­ти. «А от,- тол­ку­вав собі,- Са­ва був і при війську який­сь час, сидів у криміналі,- ми­мо нього хо­ди­ли судді, він глядів на му­ри, за сліда­ми йо­го страш­ної події сліди­ли лю­ди, та про­те він жи­ве свобідний. Що йо­го хо­ро­нить? Що роз­пи­нає над ним свої кри­ла?

А Ми­хай­ло не був тим, що він, інак­ше вів се­бе, та про­те…

Але чо­му бу­ло так? Си­ла бо­жа хотіла так…»

Такі пи­тан­ня впи­ва­ли­ся де­яки­ми ча­са­ми в йо­го ду­шу до са­мої гли­би­ни і підко­шу­ва­ли віру й терп­ливість у терпінні, гна­ли си­ломіць по церк­вах і сповідях.

Найрадше за­хо­див на про­щу до свя­то­го Іва­на Су­чавсько­го і тут умлівав ду­шею.

Чи не ви­нен він сам то­му страш­но­му го­рю? Чи не був за­доб­рим для Ми­хай­ла, а заст­ро­гий для Са­ви? Тут і там до­хо­ди­ла до нього чут­ка, що він був ліпший для Ми­хай­ла, як для Са­ви, але, наскільки йо­му зда­ва­ло­ся, йо­го сумління бу­ло чис­те. Він ба­жав доб­ра для обох, але, мо­же, він і ви­ну­ва­тий? Гос­подь один знає, в чім ле­жить ви­на. «Я тем­ний чо­ловік, от­ченьку! Най гос­подь прос­тить мені, грішно­му! Я ро­бив, як знав!» - по­чи­нав при сповіді, як при втраті лю­бим­ця сво­го, і ве­ли­ке, пот­ря­са­юче бу­ло ка­ян­ня то­го на вид ти­хо­го, ніби нез­нач­но­го чо­ловіка.

Сповідь при­но­си­ла йо­му по­лег­шу.

Потішений вер­тав на­зад і