Читати книгу - "Птахи з невидимого острова (збірка), Валерій Олександрович Шевчук"

— Побачила б ти, який він був лютий! — вигукнула господиня. — Коли б міг, з’їв би того кота!

«Ага! — подумав я. — Все-таки до котожерства він здатний!»

Це мене навіть схвилювало: поки що я не чув випадку, щоб когось із довколишніх котів з’їли, але береженого і Бог береже; говорили ж вони і про якісь краї, де котів їдять. Я мимохіть уявив собі цю жахнючу сцену: себе оббілованого і засмаженого і Переходовця з ошкіреними зубами і з виделкою в руці; од такої картини я змушений був випустити кігті, а що ті кігті вп’ялись у стегно господині, вона ляпнула мене долонею і попередила, щоб я не балувався.

— Це не зовсім добра ознака, коли чоловік не любить тварин, — сказала авторитетно Подруга. — Знала я такого: як він, скотина, знущався з бідної своєї жінки!

— Ти вже узагальнюєш, — відповіла легковажно господиня. — Тут був винуватий все-таки Маньо, а не він.

«Маєш! — подумав я незадоволено. — Хвалила, хвалила, а тепер я ще й винуватий!»

Щоб виказати господині своє незадоволення, я перестав муркати, але її руки так ніжно й лагідно мене пестили, що я все-таки почав знову випускати свої «пазурчики», як охрестила господиня мої кігті, але цього разу од розкоші — помалу вганяв їх у гладеньку шкіру господині й нашорошено чекав, як вона на те зреагує. Од такої втіхи мені аж млосно ставало. Господиня знову ляпнула мене долонею і наказала, щоб я «перестав». Я перестав, очевидно, тут ми мали з господинею неоднакові відчування — чомусь така форма ласки задоволення у неї не викликала.

— Мені вдалося дещо про нього довідатися, — сказала Подруга і зробила таке обличчя, начебто вона світ ключиком відчинила.

— Ну-ну! — пожвавішала господиня і різким рухом скинула мене з колін — зацікавилася так, що втратила інтерес до мене.

— Він зветься не Петро, — проголосила урочисто Подруга, і її очі засвітилися так, що я мимохіть подумав: чи її предки колись не належали до нашого роду?

— Ну, це стара штучка! Правда, я йому вже сказала, що я не Валя.

— А він одкрився?

— Та от почалися ці фіглі з Маньом, і наша розмова, на жаль, розладналася.

Ні, господиня мені сьогодні не подобається. Назвати мій героїчний ґерць з Переходовцем фіглями — це все одно, що назвати бика козлом. Втім, людська логіка буває незбагненна.

— Його звуть Володимиром, і живе він, здається, на Крошні, на тому новому масиві.

— Він казав, що з Павлюківки…

— Спершу він і жив на Павлюківці. Але коли знесли лівий ряд, йому дали квартиру на Крошні.

— Хто тобі це розказав? — швиденько перепитала господиня.

Подруга засміялася.

— Зустріла Галку Ніжниченко. А її приятелька колись жила на Павлюківці. Ну, то колись цей Володька закидав камінці у її городець.

«Боже мій! — подумав я. — Це вже не бароко: закидав камінці у її городець! Це вже бурлеск!»

— Тому вона його і знає, — завершила своє повідомлення Подруга.

— А Галка його знає?

— Та от, балакали ми про те і се, аж він суне. Мабуть, од тебе, бо озирався, мов кіт, який нашкодив.

«Ну ні! Ця Подруга зовсім позбавлена доброго смаку, — подумав я зневажливо. — Порівняти цього типа з котом, хай і шкідливим, — засмілива парадигма!»

— Чого б то йому озиратися? — трохи образилася господиня.

— А я хіба знаю? Це ти в нього спитай!

— А та Гальчина приятелька що?

— Що? Не вив’язалася в них вірьовочка.

— Дякую за інформацію, — холодно й розважно сказала господиня. — Бачиш, він немолодий, до тридцяти їхній брат рідко засиджується… Знаєш, коли я мазала йому зеленкою руку, мені здалося… на пальці в нього була смужка від знятої обручки.

— Чого ж йому до тебе ходити? — наївно спитала Подруга.

— Чого, чого? — аж підскочила господиня. — Погратися, от чого! Вони такі телепні бувають, ці чоловіки, і не завжди тямлять, з ким можна гратися, а з ким ні! А я така, що зі мною гратися не можна! — Вона стала аж несамовита од обурення, ніздрі її затріпотіли, а лице поблідло. — Коли мені трапиться порядна людина, я піду за нього, а ні — то у дівках звікую, а не дозволю, щоб мною ласував якийсь кнуряка!

Од тих її високо патетичних слів я й сам виповнився святим гнівом. У цю хвилину вона була велична й прегарна. Подруга, однак, наче не помітила того: спокійно блимнула і сказала з єзуїтською смиренністю:

— Авжеж, ти горда, лапочко. Хотіла б і я бути такою гордою, але де куцому до зайця. Я спробую, лапочко, все розвідати: у нас на роботі є одна з того масиву, противна, правда, особа, але треба буде до неї підкотитися. Ти, лапочко, не турбуйся: ми не тільки взнаємо всі його паспортні дані, а й те, скільки стільців у його квартирі.

Вона зробила таємниче обличчя, підморгнула, а за хвилю розсміялася. Господиня моя розсміялася також, однак причини їхньої веселості я не збагнув.

7

Те, що було сказано під час тієї аудієнції, мене надзвичайно зацікавило: моя господиня таки мала намір змінити спосіб свого існування, тобто була не проти вийти заміж за того гевала, хоч я не міг утямити, як їй могло таке спасти на думку. Переходовець і вона — настільки невідповідна пара, що треба бути зовсім засліпленою, щоб цього не збагнути, адже йшлося не про якусь дочасну зустріч, а таки про серйозне й довготривале співжиття. Переходовець був грубий і брутальний, окрім того, побувавши в нього на колінах, я безпомильно визначив, що від нього пашить стійким духом алкоголю, який вживають люди незвідь для чого, — риса далеко не позитивна, як відзначають і вони самі; той чоловік, котрий виносив мене в бур’яни, мав точнісінько такий самий дух, і, коли б не різниця в літах, я міг би подумати, що це прийшов до господині мій колишній господар — той, що мав вандальську звичку відкидати з дороги кошенят ударом черевика. Моя ж господиня була тиха й ніжна, від неї пахло квітами (теоретично я згоджуюся, що це гарний запах; згадаймо приказку: з ким поведешся, од того наберешся); вона, як і я, любила затишок; можливо, того затишку, який вона мала, було їй недостатньо, якщо виявила бажання таки змінити своє життя. Однак, як я пересвідчився, її бажання було не беззастережне, і це давало мені надію, що все може