Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

Біля вогнища порядкували двоє чоловіків. Виявилося, що це чабани з гірського аулу — останнього на шляху до Бундстану. Вони розповіли, що униз за течією річки відкривається полонина, на якій пасеться їх отара під наглядом підпасків та собак, а самі вони у цьому затишному місці куховарять. До селища звідси ще з півшляху, але там зараз майже нікого немає, бо усі, хто більш-менш здатен пересуватися, вирушили на пошуки зниклого днями юнака на ім'я Марко. Він, мабуть, знудившись одноманітним сільським життям, подався у багаті села Бундстану, але, напевне туди не дійшов. Пропав без сліду в дивному тунелі, що відкрився після обвалу, про існування якого раніше ніхто й не відав. Марко, вочевидь, таки побував у тунелі, бо клапті його одягу залишилися на шипшинових кущах біля входу до нього.

Капітан Рей вирішив, що їм немає потреби заходити у селище — краще навпростець рушати до Бундстану. Мандрівники пообідали разом з гостинними чабанами, та отримавши від них детальні пояснення щодо маршруту, рушили до полонини.

Крізь сон Кинав почув, як старий дуб зашумів листям на сильному вітрі, зарипів, хитаючись навсібіч. Не встиг втікач прокинутися, як десь далеко загуркотів потужною канонадою грім. Лісом прокотився перший порив бурі, і за мить впала потужна злива. Спросонку Кинав глибше заліз у дупло, сподіваючись перечекати негоду там. Певний час здавалося, що усе минеться — злива поволі вщухала. Та раптом дуб страшенно затріщав, земля під ним заворушилася, і щось боляче штрикнуло Кинава у стегно. Парубок прожогом вискочив під дощ, ледь встигнувши прихопити наплічник. Вчасно! Дуб різко похилився, знову пролунав сильний тріск, і старе дерево впало, поваливши прикордонну огорожу та до половини перекривши річку буйною кроною. Колючий дріт заіскрився спалахами розрядів.

З боку мосту протяжним низьким звуком заревла сирена. Кинав зрозумів, що зараз сюди прибіжить наряд прикордонників з собаками. На хвилину його знову скував ступор тихої паніки. Утім, ненадовго, бо раптом з боку мосту щось глухо бахнуло. Поглянувши у тому напрямку, хлопець побачив снопи іскор, що здійнялися над якоюсь будкою і опали у воду. Враз усе стихло. Огорожа вже не іскрила. Лише останні пориви грозового вітру струшували із верхівок дерев важкі краплини. Не гаючи часу, Кинав побіг стовбуром поваленого дуба понад прим'ятим колючим дротом і зістрибнув у воду. Річка виявилася холодною, стрімкою, але неглибокою — ледь по пояс.

З протилежного берега потягло щойно спеченим хлібом і ще чимось смачним. На середині річки течія прискорилася, а дно раптом пішло з-під ніг. Вода підхопила хлопця й понесла до мосту. Наплічник тягнув на дно. Зовсім скоро його мали б помітити, бо він, панікуючи, почав борсатися у воді, але тут лямка наплічника зачепилася за корч. Ледь не порвавши її, втікач підтягнувся до мілини, і йому вдалося виповзти на кам'янистий берег, що вже був територією Конфедерації Залізних Гір. Дощ зовсім припинився.

Весь забрьоханий глиною, знесилений та замерзлий, Кинав спробував підвестися, та раптом його погляд вперся у чиїсь вузькі червоні черевички.

У супроводі охоронців Загра повела Нода жвавою набережною Лосмуру, а тоді яскраво освітленим мостом до старої частини міста. Вузькими завулками вони дісталися підніжжя пагорба, на якому височіла вже освітлена у сутінках прожекторами стара фортеця. Впершись у її нижній мур, завернули на досить широку вулицю, забудовану лише з непарного боку переважно двоповерховими будиночками. Парний бік, власне, і являв собою мур. «Еспланадна», — прочитав Нод на паркані невеликого особняка, куди вони увійшли. Спустилися до підвалу. Там містилася обшарпана, ледь освітлена засидженою мухами лампочкою кімната з двома стільцями, на які всілися охоронці. Загра відчинила перехняблені двері до наступного приміщення, схожого чи то на камеру у в'язниці, чи на кабінет. До сволоку був прикріплений світильник, забраний замість абажуру дротовою сіткою, під стіною стояли клишоногий стіл, продавлене крісло та гнутий з металевих трубок стілець біля нього.

— Ми звемо цю діру норою крота, — пояснила Загра. — Звідси назва: заклад «К». Він був першим об'єктом нерухомості, який наша організація придбала у Ланоді.

— І багато вже прикупили? — відразу поцікавився Нод.

— Та є трохи, — вмостившись у кріслі, професорка раптом запитала: — Хочеш лікеру?

— Якого саме, мадам? — він сів на холодний стілець навпроти.

— «Сивий Тасав» зветься, — верховний адепт потяглася до облупленої шафки біля столу.

— Наразі утримаюся — міцний занадто той «Тасав».

— Як знаєш. Отож, перш за все я хочу почути, що тобі стало відомо нового про властивості престолу. Розповідай, — Загра, вперши лікті у стіл, раптом подалася уперед, мов викладач на іспиті. Якби не чарка у руці — справжня професорка.

— Я розпитував королеву...

— Так. Ми бачимо, що ти вчащаєш до палацу.

Нод подумки похвалив себе за те, що вийшов з королівської резиденції прикметними воротами — вочевидь, там був постійний пост спостереження сектантів.

— Отже, мадам, інформація про можливості поля сакральності впливати на людську свідомість свого підтвердження не знайшла, — протокольним тоном почав Нод. — Є лише давній міф про космічний корабель прадавніх богів... — він у загальних рисах переповів почуту від Ауранії легенду, а також розповів про дослідження покійного Альсанда.

— Ми знали про цю спробу принца-консорта, адже він походив з імператорської родини, — натякнула Загра на власне джерело інформації. — Саме виходячи з отриманих ним даних, ми припустили, що поле керує свідомістю. Мені треба буде потрапити до палацу. Замість обговорювати усілякі міфи, слід ще раз вивчити поле. Тепер ми маємо для цього нові можливості.

— Ви говорите про надсучасне обладнання, мадам?

— Не лише, молодий чоловіче...

У двері постукали. Не встигла Загра відповісти, як на порозі постав спітнілий та захеканий охоронець, якого вона кудись відряджала після спроби замаху на Нода. Він щось прошепотів до сектантки.

— Нам негайно слід тікати звідси, — злякано просипіла вона. — Хутко!

Підхопившись, вона штовхнула панель на стіні за кріслом, яка виявилася ще одними дверима, що поверталися на шарнірі, і потягла Нода за руку у темний вузький хід. Охоронець, рушивши за ними, щільно зачинив потаємні двері. Він засвітив кишеньковий ліхтарик і через Нода передав його Загрі. Професорка важкою чоловічою ходою попрямувала коридором — вочевидь, користувалася ним не вперше. А от Нод почувався непевно — боявся, щиро кажучи, бо якби сектантка раптом захотіла