Читати книгу - "Холодний Яр"

Командир червоних, що досить відважно вигарцьовував конем під нашими кулями — привів частину до порядку. Виставивши убік села заслону із сотні чоловік, решту розсипав вздовж дороги. Тоді зліз із коня й відіслав його. Відкрили вогонь з рушниць і кулеметів. У нас два впало. Довелося залягти у півтисячі кроків від ворожої лави. Червоні, зорієнтувавшись, що переважають нас числом — пішли в наступ. Та за плечима їх сипанула стрілами лава Василенка, що вибігла із лука ліса. Знову закрутилися на місці. Петренко ставши на коліно уважно прикладається до свойого маузерівського штуцера і бере на мушку командира ворожої частини, що бігав перед своєю лавою, заспокоюючи її. За третім стрілом, командир упав навзнак. Із села вискочила рідкою лавою наша кіннота і з шаблями пішла на заслону, що не відступаючи гарячково стріляла.

Розсипана по дорозі лава зривається і збиваючись до купи, починає панічно утекати полями в напрямку Млієва, уникаючи обходу нашими лавами. Зривається до втечі і заслона від села, та вже пізно. Доганяли вже шаблі кінноти, а дорогу до втечі перетинала вже частина нашої лави. Чоловік із сорок, що кинули зброю, забираєм у полон.

Пробуєм переслідувати червову бриґаду, що утікши з-під перехресного обстрілу, так-сяк упорядкувалася і відходила дальше. Та кінноти було замало, а власні ноги червоноармійці мали такі самі, ще кращі — бо їх страх підганяв. Утекли полями обминувши Млієв. Коштувала їх виправа на село під лісом досить солоно, бо крім сотки заслони, що влипла вся, на полях було ще із тридцять трупів. Командир, що його Петренко щасливо поцілив у саме ухо, мав документи на латишське прізвище. Полонені — майже усі — китайці. Переважаюча більшість вбитих і полонених, одягнена у селянські кожухи.

Нас цей бій коштував п’ять холодоноярців, із того два кіннотники, та сім місцевих повстанців, що п’яні від диму палаючих осель — перлися на ворожі кулі, забуваючи про небезпеку. Захопили ми чотире „Максіми“ без замків і один справний „Люїс“. До одного „Максіма“, замок пізніше знайшовся у кишені вбитого на полі кулеметника. Подарували здобуті кулемети і рушниці черкасцям.

Відсилаєм піші сотні з полоненими до села під лісом, а самі з кінною сотнею їдемо до Млієва. По дорозі Чорнота жаліється Петренкові, що був би червоних кіннотників впустив до села і переловив, як курей, та... козакові, що як раз у критичний момент, коли розвідка в’їжджала у село, пристроївся за клунею віддати данину природі — вирвався з рук кінь і побіг на вулицю. Козак, тримаючи в одній руці рушницю, а в другій штани — побіг за ним ловити. Червоні побачили і почали стріляти.

Винуватий, що їде за нами у другій трійці, один з найвідважніших кіннотників, виправдується, що не він винен, а чортове квасне молоко, якого, по дорозі на лісничівці, видудлив цілий гладущик.

Під Млієвом довідуємося від селянина, що червоні, виступаючи під ліс, залишили було там гармати і обоз з охороною. Чекісти, що утекали бричками від бою, наробили паніки і все утекло за ними. Нема у селі нікого.

Задихаючись від смороду паленини, їдемо вулицями села. Деякі хати і будівлі догаряли, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями — трупи застрілених селян, жінок, дітей. „Умиротворювали“, червоні „спасителі“ України завзято. Коло церкви, що димилася, труп священика, роздягнений наголо. З довгого волосся і бороди — повиривані пасми. Живіт розрізаний навхрест. Коло священика дружина і два малі хлопчики.

За кілька хвилин по нашому приїзді, зібралося до церкви з десяток селян, що не вспіли втекти до ліса, але переховалися де хто зміг. Пообпалювана одіж, позакурювані обличчя: по втечі червоних — рятували з палаючих осель, що могли. Якась баба, плачучи, здіймає з себе фартушок і прикриває ним священика.

— Тож ще не всі... Панночку — панотця дочку — забрали до школи з іншими дівчатами...

Ідемо до школи. На площі роскидані мішки із збіжжям, мукою, різним селянським майном. Коло плотів пов’язані гуртами корови і вівці. То частина „воєнної здобичі“, покинута червоним обозом, щоб лекше було втекати.

У дверцях школи зустрічаєм піджилого селянина, що виносив на руках труп молодої дівчини. Поклавши на землю доньку — вертається з нами до будинку. В просторій клясі, на застеленій соломою і ряднами підлозі — шістнадцять роздягнених і напіводягнених молодих дівчат та підлітків. Товаріщі „потішалися“ ними, видно теж „на зміну“, а потім покололи багнетами.

Селянин, що виносив сімнадцятий труп — понуро витирає кулаком сльози.

— Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат та жиденят наплодити...

З важкою душею вертаємся під ліс. Василенко, що лишався за Петренка — утішився.

— Хвала Богу, що приїхали... Не можу ради дати із селянами. Гвалтують, щоб віддати їм полонених китайців. Кажу — і так їх не мене, що належиться — так ні: дай і дай нам — самі колами повбиваємо. Жінки просять, аж плачуть...

Петренко махнув рукою.

— Скажи пов’язати руки, щоб не вирвався котрий, і віддай. Хай заберуть до ліса і там позакопують.

Пов’язаних червоноармійців повели селяни у ліс. Жінки і діти з плачем кидали в них грудками мерзлої землі, плювали, штуркали патиками...

Сільські ватажки просять у нас ради, що робити. Як підем — знову прийдуть червоні.

Що можна порадити?! Радимо, щоб повстанці, особливо знані вже владі та її аґентам — покинули села і пішли у ліси в землянки. Щоб села стали „мирними“ і відхрещувалися від „бандитизму“.

Не вміли боротися організовано, всі села враз до кінця, а лише тоді, як „припікає“, краще тепер давати „развйорстку“ та добре зброю ховати... Весною придасться.

Селяни з ліса вернулися на згарища сіл. Залишаємося ночувати. Робимо дальшу розвідку — про червоних близько не чутно. Другого дня так само. Наполохана вчора бриґада „внутрішньої служби“ об’єдналася з своїм обозом і переночувавши у кільканадцяти кілометрах — пішла десь геть.

Попівночі, виступаєм в дорогу до Холодного Яру.

У Мельниках було спокійно. В наступні дні ночуємо частинно у селі та хуторах, частинно у лісі, щоб хлопці до „холодочку“ призвичаювалися.

-------------------------

Мороз ночами кріпшав. Перепадав сніжок, хоч і не залежувався ще. У трьох різних частинах ліса, кипіла робота над будовою зимових „хат“. Ще до того,