Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

І Еовин відказала:

— Невже ви не знаєте?

І Фарамир відповів:

— На це можуть бути дві причини, та яка з них істинна, я не знаю.

Еовин мовила:

— Я не хочу бавитись у загадки. Кажіть ясно!

— Що ж, коли ви так хочете, панно, — сказав Фарамир. — Думаю, це тому, що вас покликав лише ваш брат, а дивитися на Володаря Араґорна, Елендилового спадкоємця, в час його тріумфу вам буде нерадісно. Або, може, тому, що я не поїхав, а ви досі прагнете бути поряд зі мною. А можливо, і тому, і тому, бо ви й самі не можете визначитися щодо цього. Еовин, невже ви мене не кохаєте і не покохаєте ніколи?

— Я воліла б, аби мене кохав інший, — відповіла вона. — Та не хочу, щоби мене жалів жоден чоловік.

— Знаю, — відказав він. — Ви воліли б, аби вас кохав Володар Араґорн. Адже він шляхетний і маєстатний, а ви хочете визнання та слави, хочете піднятися високо понад мізерними істотами, котрі плазують по землі. Ви захоплюєтеся ним, як молодий солдат захоплюється видатним капітаном. Бо він такий — володар людей, наймогутніший із нині сущих. Одначе, коли Араґорн запропонував вам тільки розуміння та співчуття, ви не захотіли нічого, обравши натомість хоробру смерть у бою. Погляньте на мене, Еовин!

Й Еовин подивилася на Фарамира довгим незворушним поглядом, і Фарамир сказав:

— Не зневажайте співчуття, що є даром чуйного серця, Еовин! Зрештою, я не пропоную вам свого співчуття. Бо ви панна шляхетна, відважна, і ви самі здобули собі незабутню славу, а ще ви, на мою думку, така прекрасна, що навіть ельфійськими словами годі описати вашу вроду. І я кохаю вас. Раніше я співчував вашому страдництву. Проте нині, хоч би ви не знали скорботи, ні страху, ні нужди і були щасливою Королевою Ґондору, я все одно кохав би вас. Еовин, невже ви мене не кохаєте?

І от серце Еовин перемінилося, чи то пак вона врешті зрозуміла, що воно каже їй. Зненацька її зима минула, і засяяло сонце.

— Я стою на Мінас-Анорі, на Вежі Сонця, — мовила вона, — і — о диво передивне! — Тінь зникла! Я вже не буду володаркою щита, і не змагатимуся з дужими Вершниками, і не черпатиму радість лишень у піснях убивства. Я буду цілителькою і любитиму все, що росте і плодоносить.

Вона ще раз поглянула на Фарамира і сказала:

— Я вже не хочу бути королевою.

Тоді Фарамир весело засміявся.

— Це добре, — відказав, — бо і я не король. Але я візьму за дружину Білу Панну Рогану, якщо вона дасть на те свою згоду. І, якщо вона захоче, ми у щасливі дні переправимося через Ріку й оселимося в Ітілієні, й обернемо його на сад. Усе радо ростиме там, якщо туди прийде Біла Панна.

— То мені доведеться покинути власний народ, ґондорцю? — запитала вона. — А чи стерпиш ти, якщо твій гордий народ скаже: «Ось іде володар, котрий приборкав дикунку, володарку щита з Півночі! Невже не було гідної панни з нуменорської раси, що він обрав її?»

— Стерплю, — відповів Фарамир, і обняв її, й поцілував просто під осяяним сонцем небом, і йому було байдуже, що вони стоять високо на мурах на очах у багатьох людей.

А пару і справді бачило багато людей, як бачили всі й те світло, що огортало цих двох, коли вони спустилися з мурів і пішли, взявшись за руки, до Осель Зцілення.

І наглядачеві Осель Фарамир сказав:

— Ось Володарка Еовин Роганська, і вона вже зцілилась.

І наглядач відповів:

— Тоді я звільняю її з-під своєї опіки, і прощаюся з нею, і бажаю ніколи вже не зазнавати ні поранень, ані хвороб. Передаю її під опіку Намісникові Ґондору, доки повернеться її брат.

Утім, Еовин відказала:

— Тепер, коли мені дозволено піти, я залишуся. Бо ця Оселя стала для мене найщасливішою з-поміж тих, де я жила.

І вона залишилася там до прибуття Короля Еомера.

Й ось у Місті вже все було готово, й зібралося там люду видимо-невидимо, бо новини миттю розлетілися в усі кінці Ґондору від Мін-Ріммону аж до Піннат-Ґеліну та далеких морських узбереж, — тож кожен, хто міг прийти до Міста, поспішав туди. І в Місті знову було багато жінок і гарних діточок, котрі повернулися до своїх домівок із оберемками квітів. А з Дол-Амроту прибули найвправніші в тих краях арфісти, а також скрипалі та гравці на флейтах і на срібних ріжках, а ще й дзвінкоголосі співаки з долин Лебенніну.

Нарешті настав вечір, коли на полях за мурами прибулі воїни напнули шатра, і цілу ніч у Місті горіли вогні, бо люди чекали світанку. І коли погожого ранку понад горами на Сході, де не було вже мороку, зійшло денне світило, то вдарили в усі дзвони, розгорнули всі знамена, і ті замайоріли на сонці, а понад Білою Вежею Цитаделі піднявся штандарт намісників: ясно-сріблистий, мов сніг, без жодних знаків і символів, — він піднявся над Ґондором востаннє.

Капітани Заходу повели своє військо до Міста, і народ дивився, як вони наближаються, шеренга за шеренгою: їхні обладунки виблискували та мінилися у східному сонці, ніби срібні брижі на воді. Так крокували вони до Брами, й спинились на відстані кількох верст од мурів. Нових воріт іще не змайстрували, тому при вході до Міста поклали загороду, біля якої стояли люди у сріблясто-чорних латах і з довгими оголеними мечами. Перед загородою стояли Намісник Фарамир і Володарка Еовин Роганська разом із маршалом Ельфгельмом і з багатьма лицарями Марки, а обабіч Брами зібрався великий натовп людей у різнобарвних одежах і у вінках із квітів.

Отож, перед мурами Мінас-Тіріта утворився широкий простір, який тепер зусібіч заполонили лицарі та солдати Ґондору та Рогану, міщани та краяни. Й тиша запанувала довкола, коли з лав війська виступили дунедайни у срібно-сірих латах, а перед ними повільно крокував Володар Араґорн. Він був одягнутий у чорне, мав срібний пояс і довгу сліпучо-білу мантію, защепнуту біля шиї чималим зеленим самоцвітом, що сяяв звіддаля, а на непокритій голові в Араґорна ясніла зоря, закріплена на чолі тонкою срібною діадемою. Поряд із ним ішли Еомер Роганський, Принц Імрагіл і Ґандальф, одягнений у біле, а ще чотири невисокі постаті, з котрих дуже