Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Що й підтвердилося наступної миті.

Рукоять обпекла долоню так, ніби я занурив кисть у окріп. А потім меч рвонувся вперед, ніби блискавка мигнула. Граф ще рот не закрив, закінчуючи чергову глузливу фразу, а сталеве вістря вже влітало туди, кришачи зуби, розрубуючи горло і пробиваючи потилицю. Мій лікоть пронизав гострий біль, і я зі стоном випустив меч із рук. Втім, це вже не мало жодного значення.

Граф валився навзнак, хрипучи і обливаючись кров'ю. А життя покидало його тіло, з кожним сплеском червоного...

Притримуючи вивихнутий лікоть, я підійшов до поваленого ворога і звільнив свій клинок. Потім витер і вклав у піхви. Меч входив туго, з незадоволеним шипінням, наче сердився, що я не дав йому вгамувати спрагу.

— Дякую, тобі, звичайно… і таке інше… — пробурмотів я тихо. — Сам я точно не впорався б. Але зайва жорстокість та кровожерність до добра не доводять. Давай обійдемося без ексцесів. Негідник заслуговував на смерть і отримав своє. А судять його нехай ті, кому належить. Не братимемо на себе зайве…

Меч таке розуміння суті прийняв. Бо руків’я перестало обдавати долоню холодом, а звично потепліло.

— Поєдинок закінчено! — Оголосила метреса Корнелія. — Вітаю, ваша високосте. Згідно з умовами, ви стали повноправним господарем графства Шамов. З усіма землями, будовами та людьми. Хтось із присутніх має щось сказати з цього приводу?

Чесно кажучи, я тільки зараз помітив, що у дворі замку, крім нас із графом, знаходиться ще цілий натовп народу. В основному, воїни... Мабуть, і ті, що перейшли до мене після перемоги над бароном, і ті — що супроводжували графа. Бо он тих, закутих у важку броню, я точно раніше не зустрічав.

Вони першими і схилили коліно. Тобто перемогу мою заперечувати не стали, а мовчки визнали нового сюзерена.

Добре, що я зумів покликати чарівницю. Зовсім не впевнений, що без неї все було б так гладко. Навіть у разі моєї перемоги.

— Принце, ви приймаєте під свою руку колишніх васалів графа? — одразу ж уточнила метреса.

— Приймаю…

— Чудово… Я, Корнелія Лист Вереску, словом і правом магістра Вищого кола засвідчую оммаж [у феодальну епоху одна із церемоній символічного характеру; присяга, яка оформляла укладення васального договору]. Принце, ви залишитеся тут чи бажаєте повернутися до свого замку? О… — чарівниця тихо засміялася. — Що це я? Адже й цей замок також ваш. Гм, схоже, нам з вами варто укласти договір... Щодо моєї допомоги? Якщо так піде і далі, то навіть за пів відсотка від загальної вартості майна, яке ви придбаєте найближчим часом, я назбираю на власне королівство…

Чарівниця знову дзвінко засміялася.

— То що ви вирішили?

— Щодо відсотка?

Корнелія жартівливо пригрозила пальцем.

— Не спокушайте, юначе... А то погоджуся, і наживу собі ворога. До речі, я так і не зрозуміла, чому ви його не покликали?

— Метр Ігнаціус не забезпечив мене заклинанням призову.

— Справді? — Здивувалася метреса. — Дивно… Навряд чи Ігнацій став настільки забудькуватий з віком. Напевно, задумав щось, пройдисвіт старий… Гаразд, сама дізнаюся. Але, ви так і не відповіли — залишаєтеся чи…

— Дякую, пані. Залишаюся. Я вже друге володіння додав до королівських земель, і в жодному з них, досі не побував. Мені здається це неправильно. Не дарма ж кажуть — хочеш зробити добре, роби сам.

— Розумний підхід... Господарський, — погодилася чарівниця. — Тоді щасливо залишатись. Метью, ти зі мною?

— Перепрошую, пані. Але якщо ви не заперечуєте…

— Не заперечую… Розважайтеся. І як раптом що — не соромтеся, молоді люди. Я до ваших послуг… Гм… — усміхнулася метреса мимовільної двозначності фрази. — У розумних межах, звісно. Чим же ще займатися магістру Вищого кола, якщо не витягувати пару шмаркачів з чергової халепи?

Чарівниця зникла навіть раніше, ніж перестав звучати її голос.

— Чомусь мені здається… — я невпевнено подивився на юного мага, — що твоя наставниця образилася?

— Ні… — відмахнувся той. — Вона завжди така… Шумить, лається… Підколює... А насправді, добрішої за неї я ще нікого не зустрічав.

Метью чомусь зітхнув, але я не став відволікатися, а поманив до себе Гастінгса, що скромно стояв віддалік.

— Десятнику! Підійди до мене!