Читати книгу - "За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна"

— І так раз на день, — зауважив чоловік, щойно за відвідувачами зачинилися двері.

— А що в пакеті? — підозріло дивлячись на рідину, не ризикнула брати невідоме до рота. Шлунок протестуючи забурчав.

— Вода. На смак із рожевим пилом. Хочуть ослабити нас фізично, не зачіпаючи резерв.

— Пробував втекти або зв'язатися з кимось?

— А ти як гадаєш? Думаєш, ці свіжі кровоточиві рани знічев'я?

— Думаю, що дратувати мене менше ти ніколи не станеш.Ти згадав, що вони назвали себе Рятувальною групою. Викрадачі виходили на контакт?

— У перший день прийшов якийсь зарозумілий дід, поставив посилену охорону і люб'язно повідомив, що ми чекаємо останнього "колегу".

— Весело.

Але справжні "веселощі" почалися через пару днів. Я випробувала всі можливі способи зв’язку, та зуміла лише зрідка на мить встановити ментальний контакт із Раяном. Нас шукають, і я віритиму, що знайдуть. Усі мої спроби вибратися закінчувалися, не встигнувши розпочатися, тому віра — це все, що залишалося. Я сильна. Я впораюся.

Дні зливалися в нескінченну низку одноманітності. Слабкість усе більше давалася взнаки, і я, щоб зберегти хоч трохи сил, намагалася проводити більшість часу у сні. Відчувши, що повністю втрачаю контроль над потоками, вирішила медитувати, але спроба вийти в Астрал обернулася провалом. Мене викинуло з такою силою, що я знепритомніла і прийшла до тями лише після втручання тюремного персоналу.

Тієї ночі я нарешті зрозуміла справжнє призначення браслетів на наших зап'ястях. Прокинулася від пронизливого жіночого крику, що спершу видався мені нереальним. Це був не людський голос, а радше тваринний, передсмертний зойк, від якого кров холола в жилах. Повернувши голову, побачила, як двоє в білих халатах волочать зв’язану магічними путами дівчину. Вона вже не кричала — лише тихо стогнала, дивлячись перед собою порожнім, майже мертвим поглядом. 

Наступного ранку я побачила її знову: ті ж двоє тягли її назад по підлозі, мов бездушну ляльку. Впізнала тільки за випадково поміченим татуюванням на нозі. Тіло висохло, втратило колір. Індикатор на браслеті світився червоним.

Пізніше не раз бачила схожі ситуації. Вони мали певний відпрацьований алгоритм, згідно з яким викачували енергію і життєву силу бранців. Не чіпали тільки три камери. Нашу і дві навпроти. Підозрюю, там і утримують наших "колег" у нещасті.

Я багато чого в житті пережила. Були викрадення і тортури, біль, зрада — моє тіло й душу мордувати, рвали. Але саме це ув'язнення я запам'ятаю до найменших подробиць. Вперше в житті я мала що втрачати, мала за що боротися. Я вперше відчайдушно хотіла жити. Просто жити. Ходити з дитиною в парк, сидіти допізна в клініці, любити й бути коханою… Та боги, так! Навіть вічно сваритися з Герольдом! Усе це було частиною мого життя, яке я відмовлялася втрачати. Рятували мене лише рідкісні короткі розмови по ментальному зв'язку з Раяном. Добре, що він не бачив, з яким відчаєм я тихо плакала щоразу після цього. Сильні не плачуть? Сказав би батько. Брехня. Не плачуть лише ті, кому нічого втрачати.