Читати книгу - "Танець недоумка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нестерпно довгі пів секунди я чекав смерті.
І тут пазуриста тварюка зникла так само зненацька, як і з’явилася. Схоже, істота просто пройшлася по мені й попрямувала у своїх справах. Ще якийсь час я боюся поворухнутися, а тварюки цокають і цокають повз мене… Три чи чотири рази відчував обличчям рух повітря, коли черговий жнець лінувався обходити моє тіло, а просто переступав. Ще кілька разів вони наступали просто на мене, проколюючи пазурами кітель, і, напевно, шкіру, але не спинялися. Аж якоїсь миті вдалечині пролунали крики й безладна стрілянина. Тисячі лап одразу прискорилися, кинувшись на звук. А ще за кілька секунд усе стихло, і марш армії женців знову став розмірений. А потім запала тиша. Шум мого власного дихання видавався таким гучним, що я мимоволі стримувався, не даючи собі вдихнути на повні груди. Врешті заспокоївся. Схоже, ці створіння таки пішли. Пора вибиратися.
Я повільно перевернувся на живіт. Усе спокійно. Підняв голову, сподіваючись розглянути хоч щось, але пітьма була така, хоч в око стрель. Тоді спробував згадати, де впав той плечистий конвоїр… Я стояв лицем туди, де зараз моя ліва рука, потім кинувся на підлогу… А він упав ліворуч… Отже, я повинен розвернутися… І, якщо все правильно, за три метри лежатиме він — із ключами від моїх наручників. Якщо я не помилився. Гадська темрява. І я поповз.
Паніка накинулася на мене, як голодний бездомний пес на миску з помиями, розбризкуючи брудним писком мізерні залишки моєї волі. Вона верещала, волала мені в обидва вуха, що женці нікуди не пішли, а сидять навколо, невидимі в темряві. Що ще сантиметр — і я наткнуся просто на здоровенну хітинову морду. Тицьнуся обличчям, і жнець вчепиться мені в очі, або в губи, або в усе відразу, перетворюючи моє лице на кривавий джем… Нестерпно хотілося завмерти. Просто покласти голову долі й закритися руками. Але тоді це кінець: паніка вже не відступить, поки з рук у руки не передасть мене смерті. Поки хтось із женців не зацікавиться слабким електричним полем від батарейки, що живить штучну нирку.
Я множив подумки двозначні числа. Сорок вісім помножити на тридцять сім — це сорок вісім помножити на тридцять плюс сорок вісім помножити на сім; отже, спочатку сорок вісім на тридцять — це чотириста вісімдесят на три плюс сім на сорок вісім… Це допомагало: вираховуючи, я продовжував повзти.
Долоня влізла в щось вологе і липке. Кров. Обережно обмацав простір навколо й відразу відшукав дивний предмет. Теж вологий і напівкруглий… З гострими нерівними краями… Як шкаралупа. І тут до мене дійшло — я торкаюся до розпанаханої голови! Намагаючись відігнати зі своїх думок візуальні образи, намацав шию. Так… Принаймні голова не лежить окремо… Це значно полегшує пошук… Ось його плечі, живіт… Індукційна гвинтівка впоперек тулуба… На жаль, я намацав і розкиданий кожух з магнітною котушкою — тепер це просто шматок металу. Ідемо далі… Пряжка ременя, пояс… Наручників немає. Чорт, це не той конвоїр… Про всяк випадок, засунув руки під труп і пройшовся пальцями уздовж ременя. Якийсь футляр… Ліхтарик! Одразу гарячково обмацую корпус. Цілий! Якимось дивом женці не дісталися до нього. Або… То он у чому річ!
Зрушую мізинцем блокування, і з корпусу висувається важіль. Ліхтарик із динамо-машинкою. Жодних батарейок. Ви тиснете на висувний важіль, ніби качаєте кисть еспандером, і виробляється електрика. Такі є в кожній місії, але їх зазвичай відкладають на чорний день. «Вочевидь, сьогодні саме такий», — понуро кажу сам собі. Зараз знайду ключ, зніму наручники і піду туди, де були сходи. Оскільки вони досі мене не зжерли, то не зжеруть і потім, хіба ні? Господи, але чому вони такі великі! Вони ж були не більші за котів!
Ця думка виникла дуже невчасно. Образ величезного женця відразу постав у голові, і здалося, що мої нутрощі вкрилися інеєм. Тепер було страшно скористатися ліхтариком. Чомусь здавалося, що найближчі женці сидять метрів за десять, якщо не ближче, і дивляться зараз на мене, як понурі сторожові ротвейлери. А увімкнений ліхтарик буде для них зрозуміліший за будь-який «фас». Направивши лінзу вгору, я глибоко вдихнув і різко натиснув на важіль.
Механізм верескнув, і яскравий промінь розірвав густу пітьму підвалу. Я ледь не закричав із жаху. Вони були скрізь.
17
Просто в мене над головою, молитовно склавши півметрові пазури, скупчилося десятки цих тварин. Немов велетенські м’ясні мухи, вони щільно обсіли стелю й стіни. Порожня була тільки підлога, якщо не брати до уваги знівечених трупів тих чотирьох, що так і не стали моїми катами.
Усе тривало менше секунди. Я встиг помітити тіло плечистого й одразу відкинув ліхтарик і відскочив сам. Кілька туш ляпнулося в пітьмі туди, де я стояв пів секунди тому, і, скрегочучи хітином, рвонули за ліхтариком. Ще один жнець зненацька тицьнувся в мене ззаду, відпихнув убік і помчався туди ж. Я втратив рівновагу і впав. Від усвідомлення, що просто над головою в мене — зграя монстрів, ставало погано.
Плечистий он там — за три-чотири кроки. Й оскільки я ще живий, значить, батарейка в моєму імплантаті заслабка для них. Отже, єдиний мій ворог — паніка. Не піддамся їй — зможу вийти з цього пекла живим. Дуже хочеться вірити…
Колись у дитинстві ми з батьками пішли вночі на пляж. Там було зовсім не глибоко, навіть щоб зайти по груди — потрібно постаратися, тож я спокійно хлюпотів за декілька метрів від них. Того разу навмисно взяв маску, щоб випробувати її вночі. Повітря встигло стати прохолодним, і на його тлі море видавалося навіть не теплим, а гарячим. Таким ласкавим і домашнім, як ванна. Батьки просто брели по пояс, узявшись за руки, а я надів маску й — пірнув.
Добре пам’ятаю ці відчуття. Ніколи не боявся ні пірнати, ні нашого моря, в якому навряд чи можна знайти щось небезпечніше за медузу. Я чув про людей, які примудрялися наступити на ската-хвостокола, але їм для цього доводилося їхати на острів, а багатьом іще й добряче напиватися. А тут, у затоці, за двадцять метрів від берега й поряд із батьками, було безпечніше, ніж у дитячому садку. І ось я пірнаю вперед, обігнавши батьків на кілька кроків, — нижче, до самого дна, щоб насолодитися видовищем підводної ночі…
І бачу темряву. Ледь підсвічений яскравим місячним сяйвом підводний морок, у якому за метр від мене все перетворювалося на чорну непроглядну стіну. Живу стіну, назустріч якій мене несе інерція. Стіну, з якої може випірнути будь-хто.
Звісно ж, випірнути, насправді, звідти ніхто не міг. І я це знав. Але страхові байдуже до логіки. Він наповнював мені груди свинцевим холодом, хапав за плечі і тряс, верещав мені в самі вуха хрипким високим голосом. І я вискочив із води, наче пробка, кинувшись назад до батьків.
— Що? — збентежено запитав батько. — Що сталося?
— Нічого… — сказав я, здивований тим, наскільки сильним і непідконтрольним може бути страх. До того ж безпідставний і безглуздий страх… Але водночас — безумовний.
Тоді я пірнув іще раз. Цього разу — зовсім поряд із ними, майже біля їхніх ніг, лише на пів метра заглибившись у стіну мороку. І знову це ж відчуття жаху й беззахисності
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець недоумка», після закриття браузера.