Читати книгу - "Пастка-22"

— Лише у крайніх випадках. Востаннє він покидав намет, коли йшов на похорон одного з рядових. Востаннє він приймав у своєму кабінеті, коли його до цього примусили. Бомбардир на прізвище Йосаріан примусив...

— Йосаріан? — спалахнув капелан, вражений ще одним збігом. Невже на його очах твориться ще одне чудо? — Але ж саме про нього я і хотів поговорити з майором Майором! Чи вони говорили про кількість бойових завдань, що їх має відлітати Йосаріан?

— Так, сер, саме про це вони й говорили. Капітан Йосаріан відлітав п’ятдесят одне завдання, і він звернувся з проханням до майора Майора списати його на землю, щоб йому не довелося літати ще чотири. Тоді полковник Каткарт вимагав лише п’ятдесят п’ять вильотів.

— І що сказав майор Майор?

— Майор Майор сказав, що нічим не може йому допомогти.

Обличчя капелана видовжилось.

— Майор Майор це сказав?

— Так, сер. Насправді він порадив Йосаріанові звернутися по допомогу до вас. Ви впевнені, що не хочете залишити записку, сер? Ось вам папір і олівець.

Капелан невтішно похитав головою, закусивши пересохлу, спечену губу, і вийшов з намету. До вечора було ще далеко, а вже стільки всього сталося. В лісі повітря було прохолодніше. В горлі йому дерло й пекло. Він ішов поволі й журливо питав себе, яке-то ще нещастя впаде йому на голову, аж тут зненацька із заростів шовковиці на нього вискочив божевільний лісовий відлюдник. Капелан заверещав не своїм голосом.

Високий, блідий як мрець незнайомець, сполоханий капелановим вереском, відсахнувся і завищав:

— Не бийте мене!

— Хто ви? — закричав капелан.

— Прошу, не бийте мене! — скрикнув чоловік у відповідь.

— Я капелан!

— Тоді навіщо вам мене бити?

— Я не збираюся вас бити! — наполягав капелан, уже дратуючись, хоч і далі стояв як укопаний. — Просто скажіть мені, хто ви і чого від мене хочете.

— Я тільки хочу дізнатися, чи Вождь Білий Вівсюг ще не вмер від запалення легень, — загорлав чоловік. — Це все, чого я хочу. Я живу тут. Моє прізвище Флюм. Я належу до ескадрильї, але живу тут, у лісі. Спитайтеся в кого завгодно.

Уважно вивчаючи цю чудернацьку, зіщулену постать, капелан потроху повертав собі самовладання. Пара іржавих капітанських кубиків звисала на пошарпаному комірі сорочки чоловіка. Він мав волохату, чорну, мов смола, бородавку в одній ніздрі і густі щетинисті вуса кольору тополиної кори.

— Якщо ви з ескадрильї, то чому живете в лісі? — поцікавився капелан.

— Я змушений жити в лісі, — ображено відповів капітан, наче капелан мав би сам про це знати. Він повільно випростався, сторожко споглядаючи на капелана, хоча був на голову вищий за нього. — Хіба ви не чули про мене? Вождь Білий Вівсюг поклявся, що якось уночі, коли я міцно засну, переріже мені горло, і поки він живе, я боюся спати в ескадрильї.

Капелан недовірливо вислухав таке неймовірне пояснення.

— Яка нісенітниця, — відповів він. — Це було б умисне вбивство. Чому ви не доповіли про це майорові Майору?

— Я доповідав про це майорові Майору, — сумно мовив капітан, — І майор Майор сказав, що сам переріже мені горло, якщо я ще хоч раз звернуся до нього. — Чоловік з острахом глянув на капелана. — Ви також збираєтесь перерізати мені горло?

— О ні, ні, ні, — запевнив його капелан. — Звісно, ні. Ви справді живете в лісі?

Капітан кивнув головою, а капелан з жалем і повагою поглянув на його порувате, сіре від утоми й недоїдання лице. Тіло чоловіка — був скелет у пожмаканому одязі, що висів на ньому, як безладна купа лантухів. З усіх боків до нього поприлипали віхті сухої трави; він дуже давно не стригся. Під очима лежали великі темні кола. Капелана мало не до сліз зворушив той зацькований, брудний вигляд капітана, і він сповнився до нього пошаною і співчуттям, уявивши собі численні жорстокі поневіряння, що їх бідолаха мусить зазнавати щодня. Смиренно стишивши голос, він запитав:

— Хто вам пере білизну?

Капітан діловито скривив губи.

— Праля з однієї ферми, там, при дорозі. Свої речі я тримаю у трейлері і раз-два на день забігаю туди, щоб взяти чистий носовичок чи білизну.

— А що ви будете робити, коли настане зима?

— О, до цього часу я сподіваюся повернутися до ескадрильї, — відповів капітан тоном самовпевненого страдника. — Вождь Білий Вівсюг усім обіцяв, що невдовзі помре від запалення легень, тож, думаю, мені треба потерпіти, поки настане холодна й сира погода. — Він спантеличено вирячився на капелана. — А ви цього не знаєте? Хіба ви не чули, що в ескадрильї всі про мене говорять.

— Я щось не чув, щоб про вас згадували.

— Ну, я того не розумію. — Капітана це зачепило, але він провадив з удаваним оптимізмом. — Вересень уже скоро, отже, чекати залишилось недовго. Якщо хлопці про мене запитають, то скажіть, що я ще повернусь і добряче попрацюю над інформаційними бюлетенями, хай тільки-но Вождь Білий Вівсюг умре від запалення легень. Не забудете? Скажіть їм, що тільки-но прийде зима і Вождь Білий Вівсюг умре від запалення легень, я повернуся. Добре?

Капелан закарбував у пам’яті ці пророчі слова, зачарований їхнім езотеричним змістом.

— Ви живитесь ягодами, травами й корінцями? — спитав він.

— Ні, звісно, що ні, — здивовано відповів капітан. — Я прокрадаюся в їдальню через чорний вхід і харчуюся на кухні. Майло дає мені канапки з молоком.

— А що ви робите, коли дощить?

Капітан щиро відповів:

— Мокну.

— Де ви спите?

Капітан умить зіщулився і позадкував.

— І ви також? — нестямно скрикнув він.

— О ні, — вигукнув капелан. — Присягаюся.

— Ви хочете перерізати мені горло! — наполягав капітан.

— Даю вам слово, — почав умовляти капелан, та було вже пізно, бо той непоказний кудлатий привид уже зник, настільки вправно розчинившись серед квітучої, плямистої, густої плутанини листя, світла і тіней, що капелан навіть засумнівався в його реальності. Навколо відбувалося стільки неймовірних подій, що він уже не мав певності, які з них неймовірні, а які дійсно відбувалися. Йому кортіло якнайшвидше все вияснити про цього лісового безумця, перевірити, чи капітан Флюм насправді існував, але першим його завданням, пригадав він неохоче, було перепросити в капрала Віткома за те, що не потурбувався делегувати йому більше