Читати книгу - "Термінатор"

— Накинь його на гак! — крикнув Джон і увімкнув трактора.

Коли він озирнувся, то побачив, що Термінатор сам тягне за кінець ланцюга, відкриваючи масивний металевий люк, прихований під шестидюймовим шаром гарячого піску.

— Очманіти! — вигукнув Джон і, зіскочивши з трактора, підійшов до прямокутного отвору в землі.

Термінатор став поруч із ним і зазирнув до ями, що нагадувала розриту могилу.

Джон, а потім Термінатор стрибнули туди. Сонячне світло наповнило підвал, облицьований плитами з лави. Завширшки він був не більше як шість футів, але зате завдовжки — цілих двадцять. Стінами, заставленими найрізноманітнішою зброєю, шурхотіли струмочки піску. Тут були рушниці й пістолети, протитанкові реактивні снаряди й міномети, зенітки, рації. А далекий кінець підвалу виявився під стелю забитий ящиками з набоями, гранатами й ракетами.

Термінатор відчув себе в рідній стихії. Він швидко просканував підвал, вирішуючи, з чого почати. Насамперед узяв гранатомет М-79 часів в’єтнамської війни. Це була незграбна, але досить ефективна зброя. Термінатор оглянув гранатомет, з якого стріляли всього кілька разів.

— Чудово, — мовив кіборг.

— Так, я знав, що тобі тут сподобається, — сумно посміхнувшись, сказав Джон.

З дверей фургончика вигулькнула Сара, яка вже встигла взути чоботи, чорні солдатські штани, футболку й темні окуляри — такі, які носять льотчики. Цей костюм дуже їй пасував. Сара випромінювала енергію. Голод вона втамувала. Поруч з нею дві найближчі для неї людини, єдині на всій планеті, кому вона могла довіряти. Сара подумала, що настав час завдати контрударів — і Небесній Мережі, і сліпій долі.

Звичайно, не можна сказати, що Сара подолала свої жахи. Адже син її дотепер правив за мішень для істоти, з якою Термінатор, як це не дивно, впоратися досі не зміг.

Проте останнім часом Сара нічому не дивувалася. Коли тебе замкнено з божевільні, то в голову лізуть найнеймовірніші думки. Тепер, вирвавшись на волю і здибавши Т-1000, Сара мала намір спробувати: раптом їй удасться зробити неможливе можливим?

Сальседа крутився поблизу. З Іоландою вони пакували харчі та інші потрібні речі. Поглянувши на Сару він поплескав по корпусу великий всюдихід «бронко».

— Це найкраще, що я маю, але, на жаль, згорів двигун. Ти маєш час, щоб його замінити?

— Так. Я хочу дочекатися темряви й перетнути кордон, — Сара тихенько відвела Сальседу вбік, туди, де їх не могла почути Іоланда: Сарі не хотілося її лякати. — Енріке, вам небезпечно тут залишатися. Ви теж їдьте звідси сьогодні ввечері, о’кей?

Енріке примружив очі, ніби образившись, але потім розтяг губи, як блазень, демонструючи свої золоті коронки.

— Авжеж, Саріто. Звичайно. Треба ж: з’явилася, наче грім на голову, і все моє життя собаці під хвіст!

Сара схопила його за плече.

— Мені дуже…

— Нічого, — хитнув головою Енріке. — О’кей. Ти б зробила для мене те ж саме.

Сальседа знову почав пакувати речі. Сара дивилася на нього й розміркувала про людську природу. Люди бувають злими: запекло борсаючись у життєвому океані, вони безжалісно відпихають кожного, хто стане на їхньому шляху. Але трапляються й лагідні вівці, для яких немає власного, приватного життя — такі присвячують себе іншим і легко відмовляються від усіх благ, аби захистити ближнього. Навіть ціною власного життя.

Подружжя Сальседа належало саме до останнього типу.

Вони жили за власними законами. Такі собі сучасні кочівники, що не звабилися спокусами міського життя, не бажаючи підкорятися державі. Вони та подібні до них збивалися в невеличкі зграйки, обростали родинами й вільно пересувалися країною. Влада їх не чіпала, знаючи, що ці люди озброєні й мати з ними справу небезпечно.

Вони ні від кого нічого не вимагали. І нічого не брали. А інколи навіть давали — просто так, заради власного задоволення. Саме такі люди, як Сальседа, мимоволі переконали Сару в найпохмуріший період її життя, що спробувати врятувати людство все-таки варто.

Адже були часи, коли Сара думала лише про те, як сховати Джона від світу, причаїтися, знайти таке місце, де вони зможуть пересидіти війну з машинами, забитися в якийсь глухий закуток і доживати там свого віку на тлі загального запустіння. Ну и нехай життя людства згасне — можливо, це, чорт забирай, і є природний добір?! Теорія Дарвіна, механічно втілена в образі жахливої машини, що вбиває власних творців?!

У ті дні їй довелося пережити багато чого. Траплялися люди, які намагалися її безжально експлуатувати, незважаючи на те, що в неї на руках була дитина. Деякі навіть не здогадувалися, як низько вони впали. Інші знали, але це було ще небезпечніше, тому що такі могли піти на все, аби видряпатися з прірви. Або навпаки: затягнути туди тих, хто опинився поруч.

Одного разу вночі Сара звернулася з молитвою до Бога. Так, до Бога, в існуванні якого зовсім не була впевнена. Вона благала його покласти всьому цьому край. А коли він не почув її молитви, просиділа всю ніч з пістолетом у руках, відчуваючи заспокійливий холод металу й розмірковуючи про те, чи не звести рахунки з цим світом — за себе й за Джона.

Але так і не наважилася, адже тоді б перемогла світова ницість. Після тієї ночі Сара ще більше зміцніла духом, а її любов до Джона відбилася в залізній присязі. Син не помре! І машини будуть переможені! Так що Кайл недаремно віддав своє життя.

Але доля людства все ще не дуже її хвилювала.

Сара втратила здатність думати про когось, окрім себе та Джона, доки Сальседа не натрапив на неї і не повернув їй людського вигляду, поставившись до Коннор як до члена власної родини.

І тепер Сара кричала вночі, уявляючи собі жахіття ядерної катастрофи. Тому що це дітей Сальседи поглинали в її видіннях язики радіоактивного полум’я.

Так, якщо їй насправді судилося зробити неможливе можливим, то цей час настав!

Унизу, у збройному підвалі, Джон переглядав зброю, що лежала на довгій полиці. Термінатор відніс наверх кілька ящиків з боєприпасами й повернувся.

Джон продовжував:

— Знаєш, я зростав у таких місцях, як це… І думав, що всі люди тільки так і живуть: літають гелікоптерами і вчаться кидати ці чортові бомби.

Джон схопив автомат Калашникова і перевірив стан зброї. Знайшовши в автоматі якийсь дрібний дефект, поклав його назад на полицю. Хлопчик зробив це дуже спритно. Фахово. І байдуже.

Жодна людина не могла б слухати Джона так, як слухав його Термінатор. Він ловив усі його мовні нюанси, усе, що додавало словам