Читати книгу - "УПА у вирі боротьби"

Вже за кілька секунд Дуб дістав перший удар у щоку, захитався на ногах, лице його почервоніло із злости, і він став войовничим. Витягнув праву руку як великий молот і з сильного розмаху бив у бік свого супротивника, але ні разу його не поцілив. Глядачів навколо більшало з кожною хвилиною, а Павук під'юджував Дуба:

- Та ти не шкодуй його, пусти йому кров з носа!

Витренований американець, боксер легкої ваги перестав нападати і зайняв оборонну позицію, але жоден з ударів Дуба ні разу не поцілив противника. Американець побачив, що тут уже не товариське змагання, а правдивий поєдинок. Він кількома швидкими ударами пустив Дубові червону юшку з носа, і Дуб повалився на м'яку траву, широко розкинувши руки. Такої зневаги Дуб за свого життя не зазнав…

Але поза хвилевими розвагами і жартами повстанське життя в таборі ставало дедалі монотонніше. Американці докладали всіх зусиль, щоб ізолювати їх від зовнішнього світу, а найбільше від кореспондентів і журналістів.

Москалі вперто домагалися, щоб американці передали повстанців у їхні руки. Вони очорнювали повстанців, обвинувачували їх у найгірших злочинах. Американців оскаржували за зраду союзника, за допомогу «фашістівським реакційним елементам» і навіть за «втручання у внутрішні справи Совєтського Союзу».

Вашінгтон не міг дійти до якогось рішення, бо військові кола були проти передання повстанців москалям, а дорадники і знавці Сходу говорили своє:

- Ми не можемо наражати себе на неприємності з нашим великим союзником через пару сотень якихось там пройдисвітів-авантюрників. Нам Совєти винні мільярди долярів і через тих людей можуть затримати сплату боргів.

У німецькій армії вояк мав під пахою витатуйований знак групи його крови на випадок поранення, і ці знаки залишалися на все життя.

Тепер до табору приїхала якась міжнародна комісія у складі сімох осіб, щоб нібито перевірити стан здоров'я повстанців. В той час у таборовій адміністрації було зареєстровано сто вісімдесят шість повстанців, але тільки псевдами.

Комісія розпочала перевірку. Черга повстанців, роздягнених до пояса, підходила до комісії. Процедура перевірки була проста. Вояки з руками над головою підходили по черзі до чотирьох лікарів, а кожен з них при своєму столі дивився і шукав щось під пахою та відзначував на списку псевда. Двоє інших членів комісії випитували імена, прізвища і адреси кожного повстанця, але не мали жодного успіху. Покликали командира Громенка і питали, чому повстанці відмовляються подавати особисті дані. Громенко відповів їм запитом:

- Чи можете гарантувати безпеку наших родин в Україні?

Троє повстанців, що колись були в дивізії «Галичина», сиділи в поблизьких порожніх кошарах, а на їхнє місце троє інших упістів перейшли «лікарську» комісію, подавши псевда тих, кого вони заступали.

«Стан здоров'я» ста вісімдесяти шістьох рук бук перевірений і відзначений у списках. Повстанці були вдоволені, але більшість членів цієї «лікарської комісії» не відчувала вдоволення. Вони вийшли з будинку, посідали у велику чорну лімузину і поїхали геть. Залишилося тільки трьох вдоволених, і вони ще деякий час розмовляли з повстанцями.

Після перевірки цієї комісії ставлення до вояків УПА з боку американського штабу в Німеччині дещо змінилося, а разом із тим покращала і опіка над повстанцями.

Розділ 40. У ШПИТАЛІ

Наступного дня приїхала друга санітарна комісія, яка вже не шукала гітлерівських плям на вояцтві, а перевіряла стан здоров'я кожного повстанця. Того ж самого дня командира Громенка, мене і Павука повезли до американського військового шпиталю в Регенсбурзі.

Мале військове авто-джіп мчало по добрих німецьких дорогах. У ньому два американці жували гуму, свистали й гукали, коли в полі їхнього зору появилась якась молода німка, а троє упістів спокійно сиділи й оглядали баварські краєвиди. У Штравбінгу американці залишили нас із джіпом на дорозі, а самі кудись пішли. За якийсь час вернулися і принесли нам по плящині кока-коли. Ми почували себе досить ніяково, бо не звикли бувати в місті в білий день, що й без зброї. Це ж бо наше перше мирне перебування в місті за минулі чотири роки. В Україні до міст ми заходили в зовсім інших обставинах, уночі, майже завжди під градом ворожих куль і гранат.

Американці звернулися до нас з коротким запитанням:

- О'кей?

- О'кей! - відповів так само командир Громенко, і авто рушило далі. Вояки один по одному повикидали свої порожні пляшки в рів, а ми й далі ловили гав, витріщаючись на гарні краєвиди, багаті села й містечка, які завжди мали вузенькі брамові в'їзди. Натомість великі міста були майже цілком знищені. Коло деяких міст ще видно перепалені й поскручувані купи заліза - там колись стояли великі фабрики.

І щойно тепер я почав розуміти, чому то німецький нарід так сліпо й ревно був відданий нерозумному фанатикові Гітлерові. За порівняно короткий час він, немов добрий економіст, розбудував Німеччину у велику потугу. Але потім його політична глупота й сліпий фанатизм, разом із військовим знанням колишнього капрала, ще швидше зруйнували всі німецькі надбання, завдали тяжких утрат багатьом іншим країнам і спричинили загибель мільйонів невинних людей в Европі.

Авто проїхало через величеньке місто Регенсбург і ось зараз в'їжджає у велику браму військового шпиталю.

Після реєстрації (з допомогою перекладачки-німкені), що на картці виглядала так: капітан Громенко, сержант Чумак і капрал Павук, адреса - військовий табір Деггендорф. Зареєстрованим дали шпитальний одяг і примістили їх по кімнатах. Командира Громенка і мене поклали в кімнаті з двома ліжками, а Павука в іншій палаті, разом з американцями.

По кількох лікарських оглядах і впорскненнях нас більше не турбували, і дні для нас потягнулися довгі й сірі.

На обличчі командира Громенка відбивалася велика журба. Він повільно походжав по кімнаті й майже не випускав цигарки з уст.

На третій день у шпиталі мені зробили операцію горішньої щелепи, де вже починала псуватися кістка; при цьому якийсь американський студент-медик без потреби вирвав мені кілька зубів. Потім почали впорскувати мені в сідницю недавно винайдену пеніциліну, що викликало жарти Громенка, а ще більше Павука.

У неділю нас одвідали люди з Українського Червоного Хреста, а також з ОУН і принесли нам найкращі подарунки: українські книжки та українсько-англійський словник.

Командир Громенко майже щодня ходив на лікарські огляди правого плеча, яке неправильно зрослося після тяжкого поранення у боротьбі на Волині, а також другої рани з наступу на Кузьмину, ще тяжчої, бо відібрала йому зовсім здібність до