Читати книгу - "Танці утрьох"

— І ти був змушений узяти його із собою!

— А що було робити?

— Ваше замовлення, — почувся ввічливий голос офіціанта.

Він виклав страви на стіл і поцікавився, чи можна відкрити пляшку шампанського.

— Не варто поки, — відповів Кононов і уважно оглянув наїдки на столі Смолича. Суп з печерицями, смажене курча із соусом сациви. «Цікаво, а хто оплачуватиме мій рахунок? За правилами платити має кавалер. Не за правилами — Наталя. Зрештою, це її ініціатива. Вона ж має знати, яка платня у слідчих з Управління. Хоча є ще один варіант, і не найгірший — Смолич. У нього купа грошей, а за безпеку потрібно платити».

— Мабуть варто поговорити зі Смоличем, — мовила Наталя.

— Гадаєш, йому не довго залишилося жити?

— Якщо його вирішили вбити, то не чекатимуть, поки він зізнається у всьому міліції.

— Ну не вб’ють же його тут, у ресторані, — обурився Кононов.

— Хіба це важко зробити?

— Невже так просто? — запитав слідчий.

— Може, вип’ємо шампанського, — Наталя кинула на нього чарівний погляд.

Кононов покликав офіціанта, той відкоркував пляшку.

— Вип’ємо за тебе, Наталю, за твою красу, — запропонував Кононов.

— Ні, краще за нас обох, — дівчина підняла келих.

Задзвенів кришталь, і слідчий відчув на губах п’янкий присмак солодкого життя.

— А музика? — поцікавився він.

— Не знаю, щось трапилося, — відповідала Наталя.

Народу в залі побільшало. Стежити за Смоличем було дедалі важче.

— Мабуть, ти маєш слушність, — мовив Кононов. — Варто покликати Смолича за наш столик і розпитати про все. А то ще справді шльопнуть.

Кононов устав і підійшов до Божевільного Макса.

— Максиме Петровичу, я хотів би запропонувати вам пересісти за наш столик. З метою вашої ж безпеки, — офіційно сказав Кононов.

Смолич зробив знак офіціантові.

— Віталіку, прибери, будь ласка. І подай на столик цього добродія вермут і салати з тропічних фруктів у трьох екземплярах, — Смолич указав на Кононова.

— Буде виконано!

Коли Смолич і Кононов підійшли до Наталчиного столика, на естраду вийшов конферансьє. Спалахнули вогні, усі затаїли подих. Смолич, Наталя і Кононов втупилися в естраду.

Зал зааплодував артистам. Кононов з жалем подумав про те, що говорити зі Смоличем буде не так-то легко. Коли за десять метрів від тебе грає джаз-банд, не до балачок.

— Скажи, Наталю, а антракт буде? — пошепки запитав Кононов.

Не повертаючи до нього свого чарівного обличчя, осяяного радістю від зустрічі з мистецтвом, дівчина відповіла:

— Десятихвилинні антракти після кожної зіграної речі. Така традиція. Так чинять завжди, щоб люди встигли поїсти, а солісти випити.

— Це добре… — втішно мовив Кононов, але Наталя уже не чула його.

Навіть Смолич і той, здається, забув про свій страх.

Музиканти заграли класику.

— Джордж Гершвін. «Саммертайм», — прокоментувала Наталя.

Кононову стало соромно через свою неосвіченість.

Музиканти грали не більше семи хвилин, Кононову здалося, що цілу вічність. Коли зал зааплодував, Кононов продовжив допитувати Смолича.

— Скажіть, Максиме Петровичу, ви не помітили серед присутніх кого-небудь зі своїх недоброзичливців?

Смолич глянув на Кононова з-під лоба.

— Ні, не помітив.

— А чогось підозрілого?

— Ні.

— Тоді повернімося до теми, розпочатої у моїй квартирі. Якщо, звичайно, Наталя не заперечуватиме.

— Не зважайте на мене, — мовила дівчина.

Кононов не встиг відкрити рот, щоб поставити наступне запитання Смоличу, як до їхнього столика підійшов офіціант.

— Максиме Петровичу, салат і вермут.

Виконавши замовлення, офіціант зник так само швидко, як і з’явився. До початку наступного номера залишалося не більше п’яти хвилин. Отже, свою відповідь на запитання Кононова Смолич міг обдумати під час «музичної паузи», для цього в нього було доволі часу. Кононову залишалося визнати тільки одне: у таких екзотичних умовах йому ніколи не доводилося вести допит.

— То що ж ви все-таки скоїли, що вас вирішили прибрати? — запитав Смолича Кононов.

— Я ж вам розповідав, що через мою недбалість було викрадено важливу інформацію.

Кононов зрозумів, що без алкоголю справу не вдасться зрушити з місця. Він налив у келих Смолича вермуту. На п’ять пальців. Собі — на два. Наталі — на півпальця.

— За успіх нашого підприємства, — проголосив Кононов і всі підняли келихи.

Смолич неохоче, Наталя ліниво, Кононов діловито. Щоправда, ніхто не второпав, за успіх якого «підприємства» було запропоновано випити.

— Я ніколи не повірю, що вас вирішили вбити через витік інформації. Існує якась важливіша причина. Ви щось приховуєте.

Смолич заплющив очі і стиха, ледь чутно мовив:

— Я вбив Марину Рубіну.

Кононов і Наталя перезирнулися. Для Наталі визнання Смолича, здається, не було таємницею.