Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Алоша сиділа у кріслі біля вогню з голодним мечем на колінах і гострила його пальцем. Я відчувала шепіт її чарів, коли вона проводила подушечкою великого пальця біля леза клинка. На її темній шкірі виступила тоненька смужечка крові, хоча вона насправді й не торкалася криці, а тоді кров здійнялася слабеньким червоним туманцем і влилась у клинок. Її крісло було повернуте так, що вона повністю бачила двері й вікна, неначе стежила за ними всю ніч.
— Чого ти боїшся? — тихо спитала я її.
— Усього, — сказала вона. — Чого завгодно. Зарази в палаці: король мертвий, Балло мертвий, кронпринца заманили на поле бою, де може трапитися що завгодно. Зараз досить пізно для перших проявів обачності. Я можу не поспати кілька ночей. Тобі краще? — я кивнула. — Гаразд. Послухай мене: нам потрібно викорінити цю заразу в палаці, і швидко. Я не вірю, що ми покінчили з нею, знищивши ту книжку.
Я сіла й обхопила руками коліна.
— Саркан подумав, що річ, можливо, все ж таки в королеві. Що її, можливо… змусили допомогти тортурами, а не зараженням, — я замислилася, чи мав він рацію: можливо, королева якось вивезла потай невеличкий золотий плід, піднятий із землі в Пущі, а тепер у якомусь темному куточку палацових садів пробився крізь землю крихітний срібний паросток, розсіюючи навкруги заразу. Мені було важко уявити собі королеву настільки втраченою для всього, чим вона колись була, щоб принести Пущу із собою, щоб нацькувати її на власну родину та королівство.
Проте Алоша сказала:
— Можливо, їй би й не знадобилося довго мордуватися, щоб докластися до загибелі свого чоловіка, після того, як він кинув її в Пущі на двадцять років. І, можливо, її старшого сина теж, — додала вона, коли я заперечно здригнулась. — Як я помітила, вона утримала від фронту саме Марека. Принаймні можна спокійно твердити, що вона в центрі подій. Ти можеш накласти на неї цей свій «Виклик»?
Я мовчала. Згадала тронну залу, де подумала, чи не накласти «Виклик» на королеву. Натомість я вирішила показати двору ілюзію, театральну виставу, щоб домогтися виправдання Касі. Можливо, це все-таки було помилкою.
— Та я не думаю, що можу зробити це сама, — зізналась я. У мене було таке відчуття, ніби «Виклик» насправді не був призначений для самостійного зачитування — неначе правда нічого не значить, якщо нею ні з ким поділитися; правду можна кричати в порожнечу вічно й витратити на це все життя, якщо хтось не прийде та не послухає.
Алоша захитала головою.
— Нічим не можу тобі допомогти. Я не залишу принцесу й королівських дітей без охорони, доки не проведу їх без пригод до Ґідни.
Я неохоче сказала:
— Мені міг би допомогти Соля, — мені найменше хотілося читати заклинання разом з ним і давати йому якісь нові підстави й далі хапатися за мої чари, та його зір, можливо, зробив би заклинання сильнішим.
— Соля, — Алоша вимовила його ім’я дуже несхвальним тоном. — Що ж, він часом поводився як дурень, але він не дурний. Можеш так само випробувати його. Якщо ні, іди до Раґостока. Він не такий сильний, як Соля, проте він, можливо, зуміє із цим упоратися.
— Він мені допоможе? — із сумнівом промовила я, згадуючи обруч на королевиній голові. Йому я теж не дуже сподобалася.
— Якщо я так кажу, то допоможе, — заявила Алоша. — Він мій праправнук; якщо він сперечатиметься, скажи йому підійти до мене поговорити. Так, я знаю, що він осел, — додала вона, неправильно витлумачивши мій погляд, і зітхнула. — Єдина дитина з мого роду, яка показала здібності до чарів, принаймні у Польні, — вона хитнула головою. — Вони проявились у дітях і онуках моєї улюбленої онуки, та вона вийшла заміж за чоловіка з Венеції і поїхала на південь разом із ним. На те, щоб послати по одного з них, пішло би більше місяця.
— У вас багато родичів залишилося, крім них? — боязко запитала я.
— О, у мене… мабуть, шістдесят сім праправнуків? — промовила вона, замислившись на мить. — Можливо, зараз уже більше; вони потроху відходять. Кілька з них сумлінно пишуть мені щороку на зимовий сонцеворот. Більшість із них не пам’ятає, що походить від мене, якщо взагалі знає. Шкіра в них кольору молока, до якого домішано трохи чаю, та це лише не дає їм згоріти на сонці, а мій чоловік уже сто сорок років як помер, — вона розповіла про це легко, наче це вже не мало значення; гадаю, що таки не мало.
— І це все? — перепитала я. Я відчувала мало не відчай. Праправнуки, половина з них загубилась, а решта настільки далеко, що вона може охати через Раґостока та не відчувати нічого, крім легкого роздратування. Здавалося, їх недостатньо для підтримки її зв’язку зі світом.
— Я взагалі не мала іншої рідні. Моя мати була рабинею з Намібу, та вона померла, народжуючи мене, тож я про неї більше нічого не знаю. Один барон на півдні купив її у мондрійського торговця, щоб порадувати свою дружину. Вони були досить добрими до мене, навіть до того, як мій дар проявився, та це була доброта хазяїв — рідними вони не були, — вона знизала плечима. — Я час від часу заводила собі коханців, головно вояків. Але коли досягаєш певного віку, вони стають подібними до квітів: ти знаєш, що цвіт зів’яне, ще тоді, як ставиш їх у вазу.
Я мимохіть бовкнула:
— Тоді навіщо… взагалі бути тут? Чому ви переймаєтеся Польнею чи… чи взагалі чимось?
— Я не мертва, — ущипливо відповіла Алоша. — І мені завжди була до вподоби добра робота. У Польні була династія добрих королів. Вони служили своєму народові, будували книгозбірні й дороги, звели Університет, а ще воювали достатньо добре, щоб не дати своїм ворогам звоювати себе і все сплюндрувати. Вони були гідними знаряддями. Я, можливо, і пішла б, якби вони стали злими й поганими; я, звісно, не стала б давати людям у руки мечі, щоб вони йшли за тим клятим шибайголовою Мареком на десяток воєн за славу. А от Зиґмунд — він людина розважлива, та й до дружини добрий. Тому я рада допомогти йому втримати стіни.
Вона помітила жалісний вираз на моєму обличчі та з грубою добротою додала:
— Ти навчишся відчувати це не так гостро, дитино, або ж навчишся любити щось інше. Як сердешний Балло, — сказала вона з якимось непевним сумним жалем, не досить сильним, щоб назвати його скорботою. — Він сорок років прожив у монастирі, розмальовуючи рукописи, перш ніж хтось помітив, що він не старіє. Він, гадаю, завжди трохи
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, що не мають коріння», після закриття браузера.