Читати книгу - "Хлопчик і тінь"

очі; мабуть, не в силі був збагнути: де, звідки взялась ця облога, ця навала вогню? Всі верховоди його відступали, відходили до кручі, а найхоробріші не здавалися — кидали списами й стрілами в лаву тих вогнів, що наближались до них. Тісною, стовпленою купою печерні й Магава відступали, відступали до самого краю, ось вони за кущами, ось у повітрі їхні ноги, і раптом — зривисько!

Чути було, як з диким вереском і ґвалтом Магава і всі верховоди полетіли з кручі в темну яму, в живу й бездонну глибінь озера. Чути було, як вони глухо сплескували, кричали і тут же тонули, захлинаючись, бо жива й чиста вода приймала їх, печерних грабіжників, мов звалисько каміння, — й одразу тягла їх на дно. Якби хто вмів розуміти хлюпіт і зітхання хвилі, яка билася в берег, то почув би: «Зла сила випустила вас з-під землі, кам'яні приблуди, то ідіть собі в темну прірву».

Їх вже затягувало мулом.

А нагорі вирувало страшне побоїще.

Відтиснуті полки не зупинилися. Вони рвалися крізь облогу вогню, вони ще сподівалися врятувати свого сокрушителя. Стріли й списи хмарою летіли на стовусів. Мармусія гукала своїм: «Квачами, квачами відлякуйте їх!» — і сама носилася з веслом, на якому горів конопляний віхоть. А тим часом професор Варсава запалив бочку з смолою, і два лунаристи легенько штовхнули їх з пагорка. Бочка покотилася, застрибала, полетіла просто в гущу печерних, неслась за нею заграва іскор та вогню. «Рах! Рах!» — з ґвалтом розбігалося військо; виск, паніка, обсмалені воїни кинулися в усі боки навтікача.

Вертутій з Мармусією переймали їх, відганяли од лісу. Бігав тут і Хвороща, він теж войовничо вигукував і тикав під ніс волохатим свого квача з гудини. Отямившись, допомагав громаді і Сиз; йому дали смолоскипа на довгій жердині, і він, як і всі, махав жарким вогнем, з якого капала смола, відлякував печерних, гнав їх під три шуми, туди, в хащі лісу.

— А де Чублик? — зупинився Сиз.

В метушні, в гуках побоїща він загубив його.

— Де Чублик? Ви не бачили Чублика? Де він? — пронеслося лугом, в рядах стовусів і тривусів.

Всі оглядалися, шукали очима, з більшою і більшою тривогою перепитували один одного. А Чублика не було.

…В ту загрозливу мить, коли гнався за ним здоровило з важкою дровенякою в руках, Чублик добіг до кручі і над самим зривиськом, над краєм, шмигнув одразу вбік. Впав у канаву. Чув, як з усього розгону полетів і хряснувся у воду той страховид з дровенякою. А Чублик лежав і ніяк не міг віддихатися, втихомирити своє серце, яке шалено калатало в грудях. Може, саме тому, що він не метнувся відразу в купу, в з'юрмлене побоїсько, він побачив те, чого ніхто спочатку не загледів.

Поки стовуси билися на лугу, великий гурт печерних, а з ними болотні найманці, потай, по-злодійському кинулися в темряву, до стовусівських жител. Ось вони, на скаку натягуючи луки, пустили стріли з отим чорним вогнем — і сплахнули крайні корчі в поселенні. Горів над озером трухлявий корч діда Лапоні, горіли берези й лави перед школою-лунарієм, горіли човни-довбанки…

— Що ж ви робите? Ану геть від наших корчів! Геть від школи! — закричав услід їм Чублик і сам, без нікого побіг переймати розбишак.

Йому страшно було уявити, що ці потвори влітають, вриваються в підземну школу, в Лунарний зал, де все для Чублика було найсвятіше і найдорожче — і озеро, і зелений дідище-горіх, і місток на острів, і світлячки-ліхтарики, і голос мудрого Варсави, голос, який звучав, линув, як здавалося Чубликові, із самих склепінь підземелля… Чублик сказав: «Не пущу їх!»

Та хоч би взяв жмутик вогню, який рятує стовусів од печерних, а то нічого не взяв, біг з голими руками, тільки підхватив на дорозі дубовий кілок і з тим кілком, відчайдушно розхристаний, влетів в юрбу печерних і загамселив їх дрюком по спинах, по головах, по ведмежих п'ятах. Печерні відсахнулися, а потім вилупили очі: один! Без вогню! Сам лізе в лапи!

— Рах! Рах! — галаснуло з одного боку. — Рах! Рах! — галаснуло з другого.

Дружно, з гиком і сопінням, страшили навалились на Чублика, а він виривався, молотив їх кілком, бив ногами. Та що міг зробити один проти дикої юрми, проти печерників, які відчули запах тіла і всі, купою, один поверх одного навалились на нього!

Жаль, не було вже зозулі, не було рятівниці. Вона б полетіла до Сиза, до Вертутія, вона б наполоханою тінню своєю промовила їм: «Визволяйте Чублика! Біда, нещастя спостигли його!»

…Від грізних полчищ не лишилося й сліду. З лугу виганяли останніх, недосмалених приблуд. Вже гасли смолоскипи, вже гуртами сходились стовуси й тривуси, стомлено й весело перегукуючись. Підійшов Сиз, витер спітніле чоло і раптом…

— Вертутію! А що то за купа товчеться? Он! Трохи нижче школи-лунарію?

— Ага, ага. Там, по-моєму, б'ються. Може, там Чублик?

І звідти, від школи, почувся здавлений, хрипкий, повний туги юнацький голос:

— Ді-іду-у!!!

— Чу блику, я зараз! Держись! Держись, Чублику!

Вертутій, а за ним Сиз і ще півсотні стовусів кинулись з вогнями до школи. Вони бігли над озером, під важкими хмарами, і багряні полиски вогнів тривожно освітлювали їхні обличчя. Виринали, виринали з темряви смолоскипи, гнівом і помстою палали очі стовусів, і печерна зграя, яка громила корчі, не стала затримуватися над берегом — один перед одним дременули розбійники в чагарі, в ліс, в глуху ніч, простеляючи собі дорогу димом і тупотом.

Важко добіг Вертутій, всім серцем відчуваючи недобре. Ось тут воно було, живе звалисько… Спізнився! На сірому піску, переритому ногами, лежав загиблий Чублик.

Вертутій, який ніколи в житті не плакав, упав на коліна, уткнувся в груди захололого Чублика і глухо заридав…

* * *