Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

— Хай її збереже господь, нашу дорогу пані! — чулося звідусіль.

Кожен дійсно одержував від неї щось, або просто у вигляді дарунка, або посередньо. Наче на покарання за її молодість, стару артистку буквально обкрадали, і так хитро обкрадали, що кожен при цьому додержував певної міри для того, щоб не заходити так далеко, щоб у неї розкрились очі, щоб вона продала Еги та поїхала в Париж.

Ця схильність до незаконної наживи була, на жаль, причиною убивства Поля-Луї Кур'є[70], який мав необережність оголосити про продаж своєї землі і про свій намір вивезти звідти дружину, милістю якої годувалося багато туренських Тонсарів. Із таких же побоювань егські мародери рубали молоді дерева лише в самій крайності, коли вони вже не бачили гілок на височині серпів, прикріплених до кінця жердини. Вони старалися завдавати якнайменше шкоди в інтересах самого розкрадання. Незважаючи на все це, за останні роки життя мадмуазель Лагер звичай збирання хмизу обернувся на найнахабніше зловживання. Інколи місячними ночами з лісу виносилося не менше як по двісті в'язок. А на підбиранні колосків та винограду Еги, як указував Сібіле, втрачали чверть урожаю.

Мадмуазель Лагер заборонила Коше виходити заміж до смерті хазяйки, спонукана своєрідним егоїстичним почуттям пані до покоївки, взірці якого можна часто спостерігати у кожній країні і яке не менш безглузде, ніж манія ховати аж до останнього подиху речі, цілком непотрібні для матеріального добробуту, з ризиком бути отруєним нетерплячими спадкоємцями. Отже, через три тижні після похорону мадмуазель Лагер дівчина Коше вийшла заміж за суланжського жандармського унтер-офіцера, на прізвище Судрі, дуже вродливого сорокадворічного чоловіка, який з 1800 року, коли була заснована жандармерія, мало не щодня відвідував її в Егах і не менше як чотири рази на тиждень обідав разом з нею і Гобертенами.

Мадмуазель усе своє життя обідала сама або зі своїми гістьми. Незважаючи на фамільярність відносин, ні Коше, ні Гобертени ніколи не були допущені до столу примадонни Королівської академії музики й танців, яка до останньої години зберегла свій етикет, свої звички туалету, свої рум'яна, свої пантофлі, свою карету, прислугу і свою величність богині. Богиня на сцені, богиня в місті, вона лишилася богинею і в сільській глушині, де пам'ять її й досі ще обожнюється й безперечно перевищує пам'ять про двір Людовіка XVI в умах «вищого товариства» Суланжа.

Оцей Судрі, що з моменту своєї появи в цій місцевості залицявся до Коше, мав найкращий будинок у Суланжі, капітал близько шести тисяч франків і надію на пенсію в чотириста франків після виходу в відставку. Ставши пані Судрі, Коше почала користуватися в Суланжі великою пошаною. Хоч вона й зберігала абсолютну таємницю щодо суми своїх заощаджень, покладених, як і капітали Гобертена, в Парижі, у місцевого уродженця й комісіонера винарів округу, якогось Леклерка, фінансованого егським управителем, громадська думка приписувала, колишній покоївці один з найбільших статків у цьому маленькому місці, що налічувало до тисячі двохсот жителів.

На превелике здивовання всього краю, пан і пані Судрі в своєму шлюбному договорі узаконили позашлюбного сина жандарма, до якого через це перейшло право на майно пані Судрі… В той час, як цей син дістав офіційну матір, він щойно закінчив юридичну освіту в Парижі і мав там же відбути стаж, щоб після цього піти в судове відомство.

Майже не варт вказувати, що безперервна двадцятирічна однодумність породила найміцнішу дружбу між Гобертенами і Судрі. І ті, й інші до кінця днів своїх мусили urbi et orbi[71] взаємно видавати один одного за найчесніших людей Франції. Ця зацікавленість, заснована на взаємному знанні таємних плям на білій туніці сумління, являє один з найміцніших у цьому світі зв'язків. Ви, хто читає цю соціальну драму, такі пройняті цим переконанням, що, бажаючи пояснити собі постійність деяких прив'язаностей, які примушують червоніти ваш егоїзм, кажете про двох таких людей: «Зрозумілоі що їх зв'язує якийсь спільний злочин!».

Після двадцятип'ятирічного управління маєтком Гобертен мав шістсот тисяч франків дзвінкою монетою, а в Коше було, приблизно двісті п'ятдесят тисяч франків. Швидке й безперервне обертання їх капіталів, довірених торговельному домові Леклерк і К° — на Бетюнській набережній, що на острові Людовіка Святого, конкурентові славетного дому Гранде, дуже сприяло збагаченню цього винного комісіонера й самого Гобертена. Після смерті мадмуазель Лагер до Женні, старшої дочки управителя, посватався Леклерк, глава торговельного дому на Бетюнській набережній. Гобертен тоді сподівався стати власником Егів, завдяки змові, задуманій у конторі нотаріуса Люпена, якого управитель дванадцять років тому влаштував у Суланжі.

Люпен, син останнього управителя графів де-Суланжів, вдавався до шахрайських експертиз, розцінки майна із зниженням вартості на п'ятдесят процентів, розклеювання невиданих об'яв, до всіх цих маневрів, таких, на нещастя, звичайних у глухій провінції, щоб продати, згідно з прислів'ям, з-під поли яке-небудь нерухоме майно. В останній час, переказують, у Парижі зорганізувалася компанія з метою здирати викуп з авторів цих підступів, під загрозою роздування цін на торгах. Але в 1816 році Франція ще не була, як тепер, охоплена полум'ям гласності, а тому змовники могли розраховувати на таємний розділ егського маєтку між Коше, нотаріусом і Гобертеном, який in petto вирішив запропонувати своїм компаньйонам певну суму, щоб ті відступилися від своїх часток, коли земля буде куплена на його ім'я. Повірений, якому Люпен доручив вести в суді справу про продаж маєтку, продав Гобертенові, для його сина, свою адвокатську контору і таким чином сприяв. цьому пограбуванню, якщо тільки одинадцять пікардійських землеробів, на яких спадщина мадмуазель Лагер звалилася з неба, вважали себе пограбованими.

У той самий момент, коли всі зацікавлені особи уже вважали своє багатство подвоєним, паризький повірений напередодні остаточного затвердження торгів доручив одному з повірених у Віль-о-Фе, який виявився одним з його колишніх конторників, придбати Еги, і купив їх за один мільйон сто тисяч п'ятдесят франків. Понад мільйон сто тисяч франків ніхто із змовників не наважився підняти ціну. Гобертен думав про якусь