Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

- Ти вмієш літати? - Запитав я.

- Ні. Втрачене вміння.

- Ігоре, - сказав я, не відриваючи очей від прибульця. — Поклич хлопців, вони мають бути внизу.

Меломан зрозумів, пройшов до тунелю, що відкривається на замерзле море отвору. Встав поруч із прожектором, нахилився вниз. Махнув рукою, крикнув:

- Хлопці, сюди!

— Чи далеко до них, Меломан?

— Прямо під нами, метрів за двадцять. Зараз залізуть.

Я продовжував стежити за прибульцем, який знову повернувся до своєї накидки. Він, мабуть, відчував мій погляд. Ворухнувся, сказав:

— Я корисний. Добре для вас та для мене. Буду провідником по кораблю, допоможу знайти решту. Ви збережете життя. Вам потрібний спеціаліст.

- Провідником на кораблі?

- Так. Ви захопили полігон та знищили енергоцентр. Але техніки здатні підключитися до резервних джерел енергії. Ненадовго, але вас знищать.

Вказавши рукою на отвір тунелю, де в сніговій каші темніли цятки островів, я запитав:

- Це полігон?

- Так.

- А корабель?

Прибулець обвів рукою довкола себе.

- Це корабель. На кораблі шістнадцять розумних. Було шістнадцять, тепер чотирнадцять і я. Без мене ви їх не знайдете. Пропоную договір.

Почувся шурхіт, і в тунель, жмурячись від світла, що б'є в очі, видерся Кріс. Побачив поряд зі мною прибульця і ​​застиг, стиснувши долоню на рукояті меча.

- Познайомся, Кріс, - тихо сказав я. — Це один із тих шістнадцяти ублюдків, що тримали нас на Островах. Тепер він змінив поведінку і готовий служити нашим провідником. Екскурсоводом. Готовий бути зрадником.

Каптур розвернувся в мій бік. Нелюдський голос байдуже промовив:

— Зрада — це поняття людського розуму. Ми змінюємо поведінку. Однією з дивних властивостей людського розуму є неприйняття зміни поведінки.

Але Кріс уже не слухав його. Він ішов до Малька — повільно, ніби вирішив дати йому час, щоб той перестав прикидатися.

— Дуже шкода, Кріс, але ми справді не можемо вбити… цього, — сказав я.

Капюшон хитнувся.

- Дуже розумно. Ви начальник людей?

Кріс, що стоїть на колінах біля Ігорка, повернувся до прибульця. Помовчав мить. І сказав:

- Так, він наш командир.

Коли на майданчик вибралися всі наші хлопці, місця там стало мало. Навколо прибульців — і живого, і мертвого утворився вільний простір. Меломан почав розповідати, що трапилося, а я відійшов до краю майданчика. Прибулець провів мене настороженим поглядом — здається, він боявся залишатися серед збуджених, ненависних хлопчаків без мене. Розраховував, що я, командир людей, зумію його захистити... Я командир людей?

Кріс не жартував, я зрозумів це на його погляд. Він передав мені своє правління, легко і просто, як щось непотрібне, щось нестерпно тяжке, але посильне для іншого. Я командир?

На мить мені стало так самотньо, як не було ніколи за все життя на Остовах. Імператор завжди більш самотній, ніж його піддані. Можливо, тому, що він не відчуває нікого вище за себе. Виявляється, це дуже важливо — відчувати людей не лише поруч із собою, не лише нижче за тебе, — а й над собою. Виявляється, це дуже приємно знати, що