Читати книгу - "Празька школа: хрестоматія прозових творів, Віра Просалова"

на цілий ряд літературних імен (Зеров, Хвильовий — щоб згадати найголосніші). Перш за все літературна чинність в нашій історично-національній дійсності, завдяки поважним причинам (історичні обставини й психічний «ліризм» українця) були завжди найбільш «природним» стимулом для духової енерґії, щоб не сказати «напрямком найменшого опору». Нахил українця до «писання», а «писання віршів» — зокрема є занадто очевидний, щоб розглядати його як явище тільки хворобливе, чи тільки як анекдоту, особливо, коли це явище розглядаємо на ширшому тлі потягу національної української психіки до «краси», отже, до мистецтва взагалі. З цією психічною властивістю в’яжеться таке типове у нас аматорство, яке, на жаль, доводить і до театроманії, і до хороманії, і до графоманії...

Не можна забувати, що великий наш політик (та ще й школи Макіавеллі!) Іван Мазепа теж писав вірші. Вірші писали ченці й єпископи доби барокко, що, зрештою, було зовсім нормальне. Але знаємо, що віршами грішив історик Грушевський, немалим поетом був видатний учений сходознавець А. Кримський, визначний поет, предтеча неокласиків Микола Філянський був практикуючим архітектом, як Гнат Хоткевич був практикуючим інженером-механіком, творцем нового типу паротягу. З автопсії знаю, що вірші писав навіть дехто з генералів нашої армії... Ці приклади можна було б множити далі.

І не завжди легко було б дати відповідь, яка ж, властиво, професія у даного земляка була головною, на кого, властиво, він «уродився».

Італійське Відродження дає нам цілу ґалерею творців універсального характеру, вже не згадуючи Леонарда да Вінчі. Оця універсальність — це також характеристична і традиційна риса української творчої психіки. Згадаймо хоча б Віктора Петрова: якою в дійсності була спеціальність цього археолога, історика культури, критика, літературознавця, філософа і повістяра в одній особі? Це був, певно, останній з могіканів нашої Київської Александрії.

Але вернімось до Мосендза.

Його літературна спадщина досить поважна, свідчить виразно, що автор її був таки справжнім письменником і, при цьому, письменником-майстром дуже тонкого й безпомилкового стилю. Чи візьмемо його вірші, особливо подєбрадської доби, чи його новели й пізніші широко запроектовані повісті, переконуємося, що це справжня література. Може, дещо сухувата, занадто інтелектуальна, не так «зроджена», як «створена», але створена мистцем.

І все ж, усвідомлюючи собі всю голословність такого припущення, смію думати, що справжнє покликання Мосендза було зовсім далеке від літератури і що “народився” він не для письменства. Письменство було лише досить випадковою формою виладування його творчої енергії, формою, зумовленою т. зв. обставинами — і зовнішніми, і, що найважніше, внутрішніми (певною психічною «травмою», яку Мосендз пережив у перший рік його студентства і про яку знали лише 1-2 близькі йому люди).

Думаю, що «народився» Мосендз ученим, дослідником, інженером-організатором, і це, а не письменство, було його справжнім покликанням. Письменство прийшло, сказати б, лише як вихід з безвихідності, в якій опинилося на чужині ціле покоління.

Спізнене покоління, для якого самої «літератури» (в згірдливім значенні В. Липинського) не вистачало, але, яке, наслідком історичної дійсності, саме літературі (трагічно й парадоксально) віддало свої сили і життя.

***

Покійний Євген Чикаленко любив повторяти, що революція 1917 року для України прийшла на 10 літ завчасно. Це своє твердження він обґрунтовував досить переконливо, хоч переважно соціологічно та й не без «історичного матеріалізму» (мовляв, за 10 літ вже був би заможній шар «українства», була б «національна буржуазія», отже, необхідна для державності база).

Трудно було дискутувати на цю тему тоді з Чикаленком. І якось не доводилось на ній зупинятись пізніше (може, й часу не було). Хай подумають над цією темою більш фахові люди: вона, здається, має не лише академічний інтерес.

Вживаючи виразу «спізнене покоління» для генерації, що й сам до неї належиш, мимоволі згадуєш ці чикаленківські «десять літ». Події застали бо нас в тім критичнім віці, коли відбувається «мутація» з молодика на мужа. Всі ми (отже в літературі — Ю. Дараган, Ю. Липа, О. Стефанович, Л. Мосендз, М. Грива і інші) мали тоді приблизно коло 20 літ. Є неприємним історичним фактом, що українське суспільство (поза Галичиною) до р. 1917 являло собою певну герметичне замкнену секту). Про жодну передачу «політичного досвіду поколінь» — не було мови, незалежно від того, хто з нас з якої верстви вийшов, або в яких обставинах виховувався (хоч, переважно, всі ми мали т. зв. національну свідомість в тій чи іншій мірі). Переважно військовики (і в цьому найяскравіше наша свідомість, скорше інстинктивно, проявилася), ми були політично незрілі, покладаючись на старше від нас покоління. Тим більше, що представники того покоління вже були парламентаріями, лідерами, міністрами. Ані апарату для оцінки політичної діяльності «старших», ані часу на це (війна!), ані бажання, врешті, смаку до заміни «старших» на політичному полі — наше покоління не мало. Навіть думка про це нам не приходила! Ми були переконані, що коли, напр., Голубович є «прем’єр», то значить він має до того кваліфікації і виконує свої функції так само ретельно, як ми виконували свої в ролях хорунжих і поручників. Сумніви, очевидно, з’являлися (особливо в тих з нас, що мали нагоду зустрінутися з поколінням Голубовича особисто). Але розчарування, а з ним біль, досада і спізнений жаль — прийшли вже в таборах, де була нагода продумати недавнє минуле, особливо читавши Донцова та «Листи» нещадного своєю логікою Липинського.

Розчарування в «старших» довершило нашу політичну свідомість, зробило нас політично зрілими, але це сталося жахливо пізно, себто коли ми були вже обеззброєні і збройна Визвольна Війна для нас була скінчена.

Якби ж та політична дозрілість прийшла була вже не на 10, а хоч би на 2-3 роки раніше!

Прихід політичної нашої дозрілості в розпачливо-таборових умовинах обеззброєного війська і спричинив своєрідну «психічну травму», яка повела наше покоління в науку (Подєбради), в мистецтво, а нашу групу завела в літературу (переважно поезію).

Бо про логічніший для декого з нас вихід — у чинну політику — не можна було мріяти: «старші» заздрісно тримали на це монополь, підсвідомо уважаючи себе за несмертельних, а наше покоління до сивого волоса уходило за «молодь»...

З тієї групи чи «плеяди», як колись казали, думаю, що лише Юрій Дараган та Олекса Стефанович були поетами уродженими. Та ще уродженим критиком і літературознавцем був дещо старший — Михайло Мухин. Але і йому силою обставин та наслідком тієї ж “травми розчарування” судилося заглибитися в історію політичної думки і — попутно — відкрити в ній фатальне місце драгоманівщини й Драгоманова, якого не