Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

— Ну ось, ну ось, кисленька капусточка під'їхала, — заводить Сан Сергійович, коли офіціант прилаштовує страви на столі.

Зараз переверну дерев'яний квадрат на хрін, ніжка промацується і мені тільки залишилося ступнею по набалдашнику зарядити. Розсілися, придурки, на даремній сходці з порядком денним "треба тримати руку на пульсі". Зайнятися нічим, ляси точити в азіатських шинках. Ну звісно, я прийшов, Кузнецов від кузнецовських приїхав, Сан Сергійович притягнувся, Лешей, заступник Кареліна, — теж, а де сам пер мафіозний, який на проведенні шабашу і наполягав?

У Кареліна, трясця, у самому геть розпалі, бачте, щасливе сімейне життя.

Нормально, га? Сам придумав, Лешей всіх напружив, а тепер що? Добре влаштувався.

Лякало воно, а не мафіозі. Думає він тут клановим надбанням керує, ну просто мафія в "Черкаго". Та якби не заступник, британський інтелігент уже в посадці якийсь гнив із перерізаним горлом. Узагалі все на шизику Лешею тримається.

Обговорюють вони чергову модернізацію терміналів і вихід на малий Ренійський порт через перестановку митниці. Та всім насрати, скільки можна вже про ці термінали й обсяги вантажу? Не має сенсу ставити на напрямки дебілів як Філатов, а потім скиглити цілодобово.

— Пляшку принеси та постав, — кидаю офіціантові, який задовбав мені підливати, ніби я — мілорд у Версалі.

Сан Сергійович ще й на чарку переді мною поглядає. Нехай тільки рот посміє відкрити.

Закидаюся вогняною, — так, забагато, — бо тільки так присутніх ідіотів слухати можна. За десять хвилин Ігнат двері в наш зал відчиняє, і я підлогу шкрябаю ніжками стільця — трохи від'їжджаю від спільного столу. Усе, тепер нехай мій заступник із ними базарить тощо.

— Ти б нормального ляща Філатову дав, так справа спритніше пішла б, га, — витягує шию Лешей в мій бік. Сто пудів знову під чимось. Завжди як вампірюга виглядає, але сьогодні очі взагалі мало не білясті.

— А ти що, лящі розучився сам давати? Ви де цього очкастого взяли, туди й пхайте назад. А мені насрати, казав уже. На словах він Іван Багряний, а на ділі – хуй йобаний.

— Ой ну не сучасна ти людина, Васю, — заводить Сан Сергійович і пачку сигарет у руках крутить. На "Біломор" щось підозріло схоже.

— Ага, — навіть не дивлюся на недоумків, — а мені й не треба. Ну що, запустили дрони над браконьєрами вже, розумники? Я чув, залишки безпілотника зжерли фламінго в заповіднику. Сучасні технології, сучасні технології, а з двома митницями домовитися не по зубах.

Сан Сергійович рукою махає, а Лешей ніколи не затикається, коли треба.

— А ти що сам, спорткомплекс свій благодійний два місяці запускав. Ти їм гроші просто так даєш, а вони що, не беруть? — і морда така неприємна в шизика, ніби зараз либитися почне, як недоумкуватий.

Стільцем знову по підлозі проїжджаю, тільки тепер назад до столу. Перевернути його — справа одного маху.

— Затули пельку, спорткомплекс у нормі.

— Але довелося попотіти, — єхидує гнида.

Кузнецов зі зітханням смартфон піднімає, а Ігнат якісь папірці дістає з діловим виглядом.

Я зараз так по цьому шизику проїдуся, мама рідна не визнає, але Сан Сергійович настирливо лізе зі своїми промовами.

— А я, до речі, можна сказати, знайомий із захисниками дитбудинку того, поруч зі спорткомплексом. Із цією Чернишевською Алісою. У мене в онуки школа знахабніла і наварганила прохід між будівлями на межі обвалення. Ми тоді з цією Алісою навіть у районну адміністрацію ходили разом, а потім і в суд.

Коли ім'я чую її, усі фази всередині вирубує. Ні, не замикання. А по нулях начисто, згорів трансформатор і немає більше електрики.

Я пляшку за горлечко тримаю, а коли перевертаю — то все ллється повз стопку. Довбаний стіл кривий.

Є хтось... ні, є хоч хтось, хто не знав Алісу? Чому, тварюки, ніхто мені не сказав? Тварюки, тварюки, тварюки. Усі хочуть її собі.

— І вона, до речі, до цього з нами ж воювала. По парковці біля базару, бо там зарезервовані місця були для візочників.

І з якимось ледь не мрійливим виглядом Сан Сергійович оповідає. Я щось не одразу в'їжджаю. Чого це тон у нього такий.

З якого біса мою Алісу згадують.

Бухло мені слизову випалює, як і кожна думка кометою згорає, щойно сформувавшись. Я в чотирьох стінах хати, майже в'язниця, від спогадів ледь не поплавився, сюди прийшов — і що це взагалі?

Як ляпас, образ її шпильки атласним зашморгом пам'ять утримує. Знайшов у себе в речах. Щоразу боюся порвати, ось як тільки вдається підрахувати, що це — єдине, що мені залишилося. Випадковість. Шпилька ненавмисно в мої речі потрапила.

— Це з цицьками така? — бровами тупими своїми ворушить Лешей і я з усієї дурі кидаюся на виродка, перевертаючи і стіл, і стільці по сусідству, й все, що планував від самого початку перевернути.

У плінтус шизика втовкмачую, і ніс підправляю, а він ще посміюється там, на підлозі, як гієна. Такий великий і такий дурний.

— Ще раз, мерзота, — захлинуся власною слиною, але вампірюгу доб'ю, — ще раз про неї подумаєш або пащу відкриєш! Ти — труп! Забудь про неї!

— Молодь, молодь, харе, — пихкає Сан Сергійович збоку і мене за плече смикає.

— Та заспокойся, мамонте, — Лешей спльовує кров, і я гниду ще далі до стіни рукою штовхаю. — Сам що не знаєш і очима не бачиш, ну красна дівка, що я такого сказав.

Сан Сергійович даремно шизика прикриває, бо ще одне слово — і сам теж квашені ніздрі отримає замість капусти.

— Заткнися прям назавжди, — попереджаю, — тобі мало? Я тобі свято влаштую ще, я тобі кишки розірву руками і в глотку засуну, затямив?

— Та заспокойся, кажу, вона ж міська божевільна, у таких пхати краще не треба, крейзі...

До рідких мізків виродка ще далеко добиратися, але я над вм'ятиною в черепі поки попрацюю. У мене самого клешні горять і поводить тушкою вбік, а Лешей ірже ще, хоча тепер відштовхує мене. Ось тільки щелепу йому добротно прикрашаю, як ідіоти мене конкретно відтягують. Навіть Ігнат бере участь. Звільню на хрін!