Читати книгу - "Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів"

Зробивши відповідний запис в книзі для гостей, ми кидонули принесене в свої орала і поплелися назад під сонечком, яке, ніби п’яне, бігало по небу і не збиралося заходити за гори. Полярний день! Midnight Sun — так його красиво кличуть норвеги. Очі злипалися, ноги підкошувалися, і вихід був такий: або йти спати, або — Дундочка. Група розділилася на два підрозділи. Думаю, не варто уточнювати, хто куди попав. Тріо Мареничів, у складі Я, Іванівна і Шонік, впорхнули в кімнату номер 335 і, споглядаючи на суворі і неповторні ландшафти Свальбарда, почали колотити такий же суворий і неповторний напій — ром-колу. Середньовічні пірати не чіпали би мирні судна, якби мали в той час кока-колу. Діло в тому, що ром сам по собі досить агресивний напій і спонукає до конкретних дій, а змішаний з колою, він тримає тебе в постійному напівсонному стані, причому спати тобі не хочеться, поки ти п’єш. А варто тільки перестати — і ти відрубався. Пам’ятайте це, будь ласка. Мої довголітні спостереження дадуть вам можливість правильно розподіляти сили і діставати максимум задоволення навіть там, де воно не було передбачене. Дундочка має ще одну фантастичну властивість — вона сприяє спілкуванню. Ми не належимо до категорії людей, які мовчать по різні боки кімнати і сходяться в кухні три рази на день. Ми любим говорити. Але з Дундочкою ця розмова перетворюється в літературний вечір. Спочатку ми миєм кістки представникам шоу-бізнесу, обов’язково зупиняючись на численних фізичних і психологічних вадах моїх колег по цеху. Далі йдуть наші спільні знайомі, які проходять більш ретельний процес чистки. Дундочка замішується декілька разів за вечір — по правилах це має бути 500-грамова пластикова пляшка, де 1/3 рому, а 2/3 коли. Шонік знає якусь чарівну пропорцію, де процентний вміст не такий примітивний і ефект, панове, ГРАНДІОЗНИЙ. В такі моменти я шкодую, що не Рубенс. Після кожної Дундочки відкривалися би нові Дрезденські галереї, Ермітажі і Луври, настільки ця бормотуха начинена прагненням створювати щось красиве. Час був вечірній, Шонік ствердно сказав слово «каешно» вже, певно, десятий раз підряд. Дике палюче сонце різало товсті штори лазером і пробиралося в кімнату зигзагами по підлозі. Дундочка обміліла, як липневий ставок. Дует Модерн Токінг у складі Шона і мене поскрипів дерев’яним коридором до дерев’яної рецепції, щоб в дерев’яної тьотки замовити дві дерев’яні екскурсії на завтра. Вона пообіцяла, що ми офігєєм, і повірте, ця дерев’яна чувіха мала рацію.

Частина З

Собаки і люди

Перше червня 2010 року зустріло нас на диво погідно — всього мінус один градус по Цельсію і легкий колюченький сніжок. Хтось може подумати, що це початок фантастичної повісті про наслідки Третьої світової, але той уважний читач, котрий був з нами два попередні епізоди, знає, що ми зараз на Шпіцбергені, а це не Ялта і не Коблево, і тим більше не Скадовськ. Тобто я маю на увазі, що до екватора звідти набагато дальше, ніж до Тернополя. Ми стояли, наїжачившись від пронизливого літнього вітерця, дуже характерного для цих широт, аж з гуркотом товарного поїзда під’їхала старенька «тойота» і мініатюрна жіночка, вискочивши з-за керма цього крокодила, відкрила нам задні двері, запрошуючи з усмішкою розділити з нею радість поїздки на dog sledding, тобто собачих упряжках.

Кожен другий з нашої компанії смачно тріснувся головою об низьку арочку заднього проходу «тойоти» і не менш смачно послав усіх мешканців Арктики на пещеровидне тіло в лобковій області. Разом з міні-тьоткою на передньому сидінні сидів професор з Осло, котрий з поваги до іноземців, тобто до нас, розмовляв з нею англійською. Цей факт не особливо поміг нам взяти участь у розмові, бо говорили вони в основному на тему мікробіології з вживанням суто наукової термінології. Я сидів ближче всіх до дєда і схвально махав головою, коли інтонація голосу професора підказувала мені, що це варто зробити. Правда, часом дідусь несхвально морщився, і я розумів, що дав у штангу, але, на щастя, ми парконулися біля барака з надписом «Arctic Adventures». Вальнувши головою в арочку ще по разу, ми вибралися з катафалка і подримбуляли до дверей. Легенький сніжок підбадьорював нас своїм дебілуватим несинхронним танцем, обіцяючи, м’яко кажучи, нескучну поїздочку. Всередині дядько, подібний на авіакатастрофу, видав нам теплі, але дуже смердючі комбінезони, які могли розказати про арктичні подорожі найпікантніші особливості, наприклад — скільки людина в стані метнути ікри під час фотографування білого медведя, який з радісною посмішкою підбігає до вас в надії на легкий ланч. Нетиповість ситуації спричинила швидке звикання до нових умов існування, і ми погрузилися назад в «тойоту», а мікротьотка захопила з собою ружбайку з калібром, дозволяючим збивати літаки. Про ружбайку, до речі, закони Норвегії забороняють виходити за межі Лонгербієна без зброї. Штраф у розмірі 1500 євро не дає забувати місцевим мешканцям брати її з собою, а дехто навіть не знімає її зі снігоходу. Якщо ж вам, не дай БОГ, зустрівся Мішутка і ви його з перестраху вальнули, вам дадуть 10 років на рудниках цього ж Шпіцбергена, тільки вже з перебуванням в інших бараках. У випадку, якщо ви представите суду двох свідків, які докажуть, що медвідь здирав з вас шкіру і намазував вашу попу вазеліном, до вас виявлять толерантність і дадуть всього 5 років строгача. Максимум користі від ружбайки полягає в тому, що ви можете собі дозволити шмаляти перед носом медведя і кричати: сучара, йди додому, скільки можна повторювати? А так як патронів в обоймі всього 7, то баночка вазеліну в рюкзачку не завадить. «Тойота», трухаючи нашими кишками по ґрунтовій дорозі, суцільно вкритій вугільною пилюкою, підвезла до собачої ферми. На курячих ніжках правильними норвезькими рядами стояло там з 50 будок з пришпиленими до них мешканцями тих же будок, які гарчали, скавчали, вили і пісяли одночасно. Мікротьотка причепила до «тойоти» причіп, який нагадував тюремний вагончик, і почала з другим дядьком, подібним на землетрус в Єревані, грузити в нього собачок. Ті песики, яких залишали вдома, харкалися піною і обіцяли обпісяти домівки тих, яких ми забирали. Дядько відсипав мікротьотці в мішок патронів і, почалапавши до свого доміка, залишав слід грейдера, який чистить дорогу на Драгобрат. Рушивши з псячою хаткою на колесах, ми почали заглиблюватися в зовсім інакшу кліматичну зону. Висока температура внизу біля води зумовлена наявністю у ній Гольфстріму, а з переміщенням на більшу висоту падає з розрахунку — один градус на кожні 50 метрів