Читати книгу - "Запасна наречена. У відпустку в інший світ, Анна Лерой"

— Тихо ви, починається, — тремтячим голосом бурмоче на нас Еллі і завмирає, вдивляючись у те, що відбувається внизу.

Жив-був собі хлопчик на ім'я Совр Нок. І тут би мені сказати, що він був бідний і нещасний, як ті хлопчики, що живуть у комірчинах під сходами, або як ті сміливі, але покинуті дорослими дівчатка з дитячих пригодницьких історій, яким обіцяно героїчні пригоди, дружбу і скарби в кінці шляху. М-м-м, ні, то не про нього. Утім, навіть тоді б у мене нічого не сіпнулося. Жодної жалості чи співчуття тут і бути не може.

У цього хлопчика всього лише одна невеличка складність — майбутній потенціал іссейла. Але навіть через це, його не цураються і не ображають. Тобто він не дикий і не забитий. Цей хлопчик живе зовсім не під сходами, а в пристойному сімействі сейлів, яке володіє великим хімічним підприємством.

Хлопчик трохи мовчазний і сам собі на умі. Захоплюється місцевою біологією, без дозволу тягає книжки з родинної бібліотеки, а інгредієнти — зі сховищ, експериментує, благо ніхто цього не забороняє. А також він має неабияку цікавість і жагу до звершень та успіху. З ним ніхто як слід не спілкується з однолітків, бо, по-перше, чого ще дружити з тим, кого більше цікавлять черв'ячки і травичка, ніж місцевий футбол. А по-друге, і сам хлопчик не горить бажанням сприймати як приятелів всіх підряд. Тому Ріаннон, донька сусідів, підходить якнайкраще. Вона значно старша, а отже, розважливіша, розумніша й тихіша. З нею цікаво.

І починається все через бажання допомогти, а закінчується... Ну, як зазвичай. 

Те зілля, від якого в мене хіба що дим з вух не йде, а Дора й зовсім скручує так, що він ледве не помер, створюється саме для Ріаннон. Ну отак сходяться зірки. Хлопчик хоче допомогти своїй єдиній подрузі, яка хвилюється щодо свого майбутнього. Її парою виявляється іссейл з Етарну, а її власний потенціал не такий вже й високий, от вона і турбується, чи рівноважними будуть їхні подальші стосунки. Хлопчик не знаходить нічого кращого, ніж підливати своє зілля подрузі в чай, щоб потім, коли вона похвалиться зростанням потенціалу, гордо сказати, що це все його рук справа.

Небезпечно й нерозумно. Самовпевнено.

Ріаннон ніхто не зміг би врятувати. Фрайд виживає. А дитячий розум настільки кардинально перекручує картину того, що сталося, що навіть під впливом чужої вітальної енергії Нок упевнено каже, що це іссейл Фос винен у тому, що сталося. Чому він не врятував Ріаннон? Чому не помер разом із нею, якщо не врятував? Чому продовжує жити і насолоджуватися цим життям?

Усі проблеми з дитинства, але... Та де там! 

Переді мною тепер сидить дорослий, який відповідає за свої вчинки. Тож навіть якщо відставити випадок із Ріаннон убік, залишаються інші вчинки Нока. І, чесно кажучи, вони викликають у мене тільки одне запитання:

— Він узагалі нормальний?

— Нормальний він, — шипить Кас. Ще б пак, неприємно дізнатися, що на твою сім'ю планували замах довгі роки. Ось таке от хобі в Нока: покарати всіх, причетних до події з Ріаннон, щоб остаточно довести собі свою невинність. Мовляв, зробив усе, що міг. Зациклений придурок.

З розрахунком часу, щоправда, вийшла проблема. Не так і просто влитися в коло спілкування Дора. Не так і просто підібратися до Фрайда. А тут ще дивна активність химерної тіні Фрайда, коли Нок хотів усього лише прорідити кількість «наречених», щоб жодна з сейл не вплуталася в його плани.

Я стискаю кулаки й заплющую очі. Нок щось іще каже, йому продовжують ставити запитання про інгредієнти, інші проєкти, експерименти... І, звісно, про піддослідних, яких утримували в тій самій кімнаті з ґратами.

— Як можна отак от просто взяти і?.. — схлипує Еллі, коли Нок чітко викладає свою картину світу: є він і ті, хто гідний, а також всі інші. І останніх не шкода. Гідних його уваги одиниці... і то їх легко перевести в категорію інших, якщо щось не так піде. А визначає він категорію за власним розсудом, як йому заманеться.

— Це якась маячня, — вторить своїй половинці Кас.

От тільки я прекрасно розумію, що і можна, і не маячня. Реальність часом набагато страшніша і неймовірніша, ніж будь-які твої припущення про неї. Буває, люди просто роблять дійсно страшні й огидні речі. Без особливої потреби, без причин. Просто тому що хочуть і можуть.

Я зариваюся пальцями в гриву Ална, мені зараз хочеться тиші й міцних обіймів. Але я прекрасно розумію, що Фрайд ще зайнятий, турбувати його нерозумно. Неважливо, що мене всю трясе від люті та страху. А мене дійсно трясе, адже мені могло й не пощастити. Якби Нок вважав мене однією з основних цілей із самого початку, якби я не була «запасною нареченою», випадковою потраплянкою, так би мовити, якби він не записав мене до «гідних» на якийсь час, то спробою влаштувати мені нещасний випадок справа б не обмежилася. 

Нудота підкочує раптово, тож я підхоплююся з місця і швидким кроком виходжу із залу. Потрібно трохи подихати свіжим повітрям, заспокоїтися... Побути на самоті хвилинку або навіть десять.

Алн стривожено гарчить і зникає, втім, минає трохи часу — і в коридорі лунають кроки.

— Засмутилася? — Фрайд звично втикається носом у моє волосся і притискає до своїх грудей. Я мотаю головою і видавлюю з себе:

— Просто дико це все.

Відповіді на мою фразу немає, але я відчуваю, як напружуються руки Фрайда. Він, мабуть, і сам розуміє, чим усе могло обернутися. Зараз-то, звісно, можна видихнути і сказати, що все чудово і все обійшлося, щастя є і так далі. Але страх буде ще довго тліти десь у найзатишнішому куточку і моєї, і його сутності. Страх втрати. Відчуття безпорадності. Усвідомлення того, що ти не можеш передбачити все.