Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

зріст, на кілька дюймів менший за Діка, і не дуже стійкий на своїх куцих покалічених ногах, він був, проте, важчий, масивніший, а руками міг би задушити ведмедя. Проте заводити бійку, щоб довести свою силу, йому аж ніяк не хотілось. Подобається йому Дік чи ні (Перрі не міг сказати, що зовсім не подобається, хоч раніше був прихильніший до Діка й більше поважав його), а розлучатись їм тепер небезпечно — це ж ясно як день. Обидва були згодні щодо цього, і Дік якось навіть сказав:

— Коли вже нас мають злапати, то краще разом. Тоді ми зможемо говорити в одне. Нехай тільки спробують зловити нас на «зізнанні».

До того ж, якщо він, Перрі, розірве з Діком, це означатиме кінець усіх тих принадних планів, які він, незважаючи на останні невдачі, й досі плекав у душі: вирушити разом на пошуки затонулих скарбів, оселитися десь на островах чи на південному узбережжі.

Нарешті Дік обізвався:

— А, ти про містера Веллза! — Він узяв зі столу виделку.— Було б непогано, якби мене знову застукали з чеками. Зовсім непогано. Щоб знову туди потрапити.— Виделка встромилася в стіл.— Я б його отак, голубе, в самісіньке серце.

— Я ж не кажу, що він нас продасть,— мовив Перрі. Тепер, коли Діків гнів поминув його й перекинувся на інше, він ладен був і поступитись.— Побоїться.

— Авжеж,— погодився Дік.— Напевне побоїться.

Просто диво, як швидко змінювався в Діка настрій: з його обличчя вмить збіг лиховісний вираз люті й удаваної хоробрості.

— А про ті твої передчуття,— мовив він,— ти мені ось що скажи: коли ти так добре знав, що маєш розбитися, то чого ж їхав далі? Треба було злізти з мотоцикла — й нічого б з тобою не сталося. Хіба не так?

Перрі й сам не раз про це думав. Йому здавалося, що він знайшов відповідь, і хоч вона була цілком проста, але водночас якась ніби туманна.

— Ні. Бо коли вже щось має статися, ти можеш тільки сподіватись, що воно не станеться. Або навпаки — це вже як до чого. Поки ти живий, тебе завжди щось чекає, та навіть коли воно лихе й ти про це знаєш — що ти можеш вдіяти? Життя не зупиниш. Це як у моєму сні. Мені змалку часто сниться один сон. Ніби я в Африці, у джунглях. Продираюся крізь хащі до великого дерева, що стоїть зовсім окремо. І такий від нього поганий дух, від того дерева, що просто страх. Мене аж нудить від його смороду. Зате на вигляд воно прекрасне — з голубим листям, усе обвішане діамантами. І кожен діамант завбільшки з апельсин. Тому я й пнуся туди — хочу назбирати повен кіш діамантів. Але я знаю, що тільки-но я добудуся до дерева, як на мене ту ж мить звалиться змій, такий величезний полоз. Цей гладенний гад живе серед гілля й стереже діаманти. Зверни увагу, я знаю все це наперед. До того ж, хоч убий, не вмію боротись із зміями. Але я собі міркую: «Ет, дарма, спробую!» Бо я все-таки дужче хочу діамантів, аніж боюся змія. Отож я хапаю рукою один діамант, тягну його до себе, і тут полоз нападає на мене. Ми починаємо боротись, але він, гад, слизький, і я не можу його вдержати. А він починає мене душити, і вже чутно, як тріщать мої кістки? А далі — мене аж піт проймає, як згадаю... Розумієш, він починає мене ковтати. Спочатку ноги. Так ото, наче затягає в трясовину...

Перрі затнувся. Йому впало в око, що Дік колупає виделкою під нігтями, не виявляючи ніякого інтересу до його сну.

— Ну то й що? — мовив Дік.— Він проковтнув тебе? Чи як?

— Та пусте. Це не має значення.

Насправді це мало значення, ще й яке! Кінець був дуже важливий, і Перрі чимало ним тішився. Одного разу він розповів про свій сон Віллі Джеєві й описав йому отого велетенського птаха — «щось ніби жовтий папуга». Звісна річ, Віллі Джей був зовсім інша людина — тонкого душевного складу, «святий». Він усе зрозумів. А Дік? Дік міг би й засміятися. А цього Перрі не зніс би: щоб хтось насміхався з папуги, який уперше явився йому вві сні років у сім. Оточений ненавистю і сповнений ненависті хлопчик-покруч, він жив тоді в сирітському притулку під наглядом суворих черниць, що жорстоко били його за обмочені простирадла. Одну таку розправу він запам’ятав на все життя. («Вона розбуркала мене. У неї був ліхтарик, ото ним вона й почала мене молотити. Била й била, аж поки ліхтарик зламався й погас, а тоді й далі била в темряві»). Саме тоді й приснився йому отой папуга — «більший за самого господа бога й жовтий, як соняшник», ангел-охоронець, що повидзьобував очі черницям, а тоді повбивав їх, хоч як вони «благали милосердя». Потім він обережно підняв Перрі, пригорнув до себе й поніс у рай.

Минали роки, й птах рятував його від усе нових і нових мук: на зміну черницям прийшли старші хлопці, батько, зрадлива дівчина, сержант у війську, але папуга, цей крилатий месник, не полишав Перрі. Отож і полоз, охоронець діамантового дерева, так і не міг його зжерти, бо його самого щоразу пожирав той птах. А потім — оте благословенне вознесіння! Вознесіння в рай, що являвся йому в двох подобах: одна з них була суто «чуттєва», коли Перрі почував себе могутнім, наділеним безмежною перевагою над іншими, а друга — цілком зрима.

— Наче десь у кіно. Та, мабуть, там я колись таке й бачив, у кіно, ото й запам’яталося. Бо де б іще я міг побачити такий сад? З білими мармуровими сходами. З фонтанами. А як спуститися в кінець того саду — видно океан. Колосальне видовище! Чисто як на Каліфорнійському узбережжі. Та найпривабливіше, що там було, це довженний стіл. Ти й уявити собі не можеш усього того їства. Устриці... Смажені індички... Сосиски... А садовини всякої, то вистачило б на мільйон великих ваз. І все те — розумієш, геть усе — безкоштовно. Цебто я можу не боятися й брати все, що очі бачать. Можу їсти донесхочу, і за це не треба платити ані цента. Через те я й знаю, що я в раю.

— А от я людина нормальна,— обізвався Дік.— Мені сняться тільки блондиночки. До речі, а