Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

федерального управління, одні стали маршувати колами перед службою мобілізації, а інші залишилися стояти. Нейт був серед тих, хто стояв. Коли він це сказав, його зазвичай незворушне обличчя на мить звела судома, щось на кшталт того, що в менш врівноважених хлопців стало б справжнім розпачем.

— Я збирався маршувати разом з ними, — вимовив Нейт. — Усю дорогу тільки про це й думав. Було так бентежно. Ми вшістьох набилися до «сааба» Гаррі Свідровскі. Просто кайф! Гантер Макфейл… ви його знаєте?

Ми зі Скіпом похитали головами. Гадаю, ми обидва відчули щось на зразок побожного страху, довідавшись, що власник «Познайомтеся з Тріні Лопез» і «Даєн Рені співає «Темно-сині»» має якесь майже таємне життя, зокрема пов’язаний з людьми, що привертають увагу поліції і газетярів.

— Вони разом з Джорджем Ґілменом заснували комітет. Так ось, Гантер тримав милиці Стоука за вікном, бо нам не вдалося вмістити їх всередині. Ми співали «Більше я не маршую» і розмовляли про те, що, можливо, нам дійсно вдасться зупинити війну, коли нас набереться багато… точніше, говорили всі, крім Стоука. Він завжди більше мовчить.

«Он як, — майнуло у мене в голові. — Навіть з ними він мовчить… за винятком, очевидно, тих випадків, коли вважає за потрібне виступити з маленькою лекцією про кредит довіри. Тільки Нейт думав не про Стоука, Нейт думав про Нейта. Сушив голову над незбагненною відмовою своїх ніг нести серце туди, куди воно так прагнуло».

— Усю дорогу я думав: «Буду маршувати з ними, буду маршувати з ними, тому що це правильно… принаймні я так вважаю… а коли хтось на мене замахнеться, я не чинитиму опору, як і народ, що протестував у їдальні. Вони перемогли, може, і ми переможемо», — він подивився на нас. — Тобто я хочу сказати, що в мене навіть сумнівів не було. Розумієте?

— Так, — озвався Скіп, — розумію.

— Але коли ми приїхали, я не зміг. Я допомагав роздавати плакати «ПРИПИНІТЬ ВІЙНУ!», «США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!» і «ПОВЕРНІТЬ ХЛОПЦІВ ДОДОМУ!»… Керол і я допомогли Стоукові взяти плакат так, щоб він міг маршувати з ним на милицях… але сам взяти плакат я не зміг, просто стояв на тротуарі з Біллом Шедвіком, Керрі Моріном і дівчиною на ім’я Лорлі Макґінніз… вона моя напарниця на лабораторних з ботаніки… — він взяв у Скіпа газету і розглядав, немовби ще раз упевняючись, що так, це справді сталося; господар Рінті та хлопець Сінді дійсно пішов на антивоєнну демонстрацію. Він зітхнув, розтиснув руку, і газета плавно спустилася на підлогу. Все це було так несхоже на Нейта, що в мене ніби аж голова заболіла.

— Я думав, що маршуватиму з ними. Інакше навіщо було взагалі їхати? Всю дорогу від Ороно в мене ні найменших сумнівів не було, розумієте?

Він глянув на мене, ніби благаючи. Я кивнув, мовляв, розумію.

— І не зміг. Не знаю чому.

Скіп сів поруч з ним на ліжко. Я знайшов платівку Філа Окса і поставив її на програвач. Нейт поглянув на Скіпа і відвів очі. Руки Нейта були такі ж маленькі й акуратні, як і решта його тіла. Та тільки не нігті. Нігті були нерівні, обгризені до м’яса.

— Добре, — сказав він, так ніби Скіп вимовив питання вголос. — Знаю чому. Я боявся, що їх заарештують і мене разом з ними. Що в газеті буде фото, як мене затримують, і мої його побачать, — настала довга пауза. Бідолаха Нейт намагався договорити. Я тримав голку над борозенкою, вичікуючи, вдасться йому це чи ні. Врешті-решт Нейт спромігся. — Що моя мама побачить.

— Усе нормально, Нейте, — промовив Скіп.

— Не думаю, — відповів Нейт тремтячим голосом. — Насправді ненормально, — він не хотів ззирнутися зі Скіпом, просто сидів на ліжку, дивлячись на обгризені нігті. Між шапочкою першокурсника і піжамними штанами виднілися випнуті курячі ребра, безволосі, обтягнуті білою шкірою янкі. — Я не люблю сперечатися про війну. А Гаррі любить… і Лорлі… а Джордж Ґілмен… цього, чорт забирай, просто не заткнеш. Як і майже всіх інших у комітеті. Але тут я більше схожий на Стоука, ніж на них.

— На Стоука ніхто не схожий, — сказав я, пригадуючи день, коли зустрів його на перегоні Беннета. «Може, не варто так гнати?» — спитав тоді я. «Може, варто мені відсмоктати?» — відповів Містер Кредит Довіри.

Нейт усе ще вивчав свої нігті.

— Я думаю ось що: Джонсон посилає американських хлопців туди вмирати ні за цапову душу. Це не імперіалізм чи колоніалізм, як вважає Гаррі Свідровскі, це взагалі ніякий не «ізм». Просто в Джонсоновій голові перемішалися Дейві Крокет, Деніел Бун і «Нью-Йорк Янкіз», ось і все. А коли я так думаю, то повинен так і сказати. Спробувати це зупинити. Так мене вчили в церкві, в школі, навіть у бісових бойскаутах. Ти мусиш виступити проти. Якщо бачиш, що коїться щось зле, наприклад великий хлопець б’є меншого, ти маєш заступитися або бодай спробувати цьому завадити. А я злякався, що мама побачить фото, де мене затримують, і розплачеться.

Нейт підвів голову, і ми побачили, що він і сам плаче. Зовсім трішки. Вологі повіки і вії, ото й усе. Але для нього і це було дуже багато.

— Я дізнався одну штуку, — вів далі він. — Що означає малюнок на куртці Стоука Джонза.

— І що ж? — поцікавився Скіп.

— Комбінація з двох сигнальних літер, що їх використовують в англійському військовому флоті. Ось дивіться.

Нейт підвівся, стуливши голі п’яти докупи, підніс витягнуту ліву руку догори, а праву, теж не згинаючи, опустив до підлоги, утворивши пряму лінію. — Це N, — тоді розвів руки під кутом сорок п’ять градусів до тіла. Я зрозумів, що дві ці фігури, якщо накласти їх одна на одну, утворять знак, який Стоук вивів чорнилом на спині своєї старої шинелі. — А це D.

— N-D, — проказав Скіп. — І?

— Літери означають nuclear disarmament[41]. Цей символ у п’ятдесятих вигадав Бертран Рассел. — Нейт намалював його на обкладинці свого зошита:

. — Він назвав його символом миру.

— Круто, — промовив Скіп.

Нейт посміхнувся і витер очі пальцями.

— Ось і я так подумав, — погодився він. — Дуже навіть.

Я опустив звукознімач на платівку, і ми стали слухати Філа Окса. Стирчали від нього, як говорили ми, атлантидівці.

20

Вітальня, що розташовувалася посередині третього поверху Чемберлена, стала моїм Юпітером, моторошною планетою з жахливою силою тяжіння. Все ж того вечора я зумів її подолати і знову прослизнув у телефонну кабінку й зателефонував до Франкліна. Цього